Читати книгу - "Завоювання Плассана"

— У нього такий приємний голос, — сказала Марта, яка була взагалі поблажлива.

— Тільки не тоді, коли він сердиться, — заперечив Муре. — Хіба ти не чула, як він розгнівався, коли довідався, що помешкання не умебльоване? Це сувора людина, у сповідальні він не буде розводити теревені, будьте певні. Цікаво, як він влаштується завтра з меблями. А втім, це мене не обходить, аби платив. Не платитиме, звернусь до абата Бурета, я визнаю тільки його.

В родині всі були не дуже побожні. Навіть діти глузували з абата і його матері. Октав перекривлював стару пані, показував, як вона витягала шию, щоб добре розглянути кімнати, і смішив цим Дезіре, вона реготала. Серж, серйозніший за брата, боронив «цих бідолашних людей».

Звичайно рівно о десятій годині, коли Муре не грав партії в пікет, він брав свічник і йшов спати; але цього вечора об одинадцятій він ще перемагав сон. Дезіре кінець кінцем заснула, поклавши голову Марті на коліна. Хлопці пішли до своєї кімнати. Муре все ще базікав, сидячи навпроти дружини.

— Скільки б ти дала йому років? — раптом спитав він.

— Кому? — сказала Марта, що теж починала вже куняти.

— Та абатові ж, хай йому чорт! Га? Я думаю, йому років сорок п’ять. Здоровецький дядько! І треба ж отакому носити сутану. З нього був би чудовий карабінер.

Потім, помовчавши хвилину, він знову почав міркувати вголос:

— Вони приїхали поїздом о шостій сорок п’ять, отже, вони могли тільки зайти до абата Бурета і прийти сюди. Б’юсь об заклад, що вони не обідали. Ми бачили б їх, якби вони виходили, щоб іти в готель. Ах! Хотів би я знати, де вони могли поїсти.

Роза вже якийсь час тинялася без діла по їдальні, чекаючи, поки господарі підуть спати, щоб позачиняти вікна і двері.

— А я знаю, де вони їли, — сказала вона.

Муре вмить обернувся до неї.

— Я пішла ще раз нагору спитати, чи не треба їм ще чогось. У них було зовсім тихо, тож я не наважилась по стукати і зазирнула в замкову щілину…

— Але це ж погано, дуже погано, — перепинила її Марта. — Ви добре знаєте, Розо, що я цього не люблю.

— Облиш, не заважай! — крикнув Муре, який за інших обставин сам би розгнівався на служницю за її цікавість.

— Ви зазирнули в замкову щілину?

— Так, пане, але ж я турбувалася про них.

— Певна річ… І що ж вони робили?

— Вони, пане, їли. Я побачила, що вони їли, сидячи на краєчку ліжка. Стара розстелила серветку. Наливши вина, вона щоразу знову затикала пляшку і притуляла її до подушок.

— Що ж вони їли?

— Не знаю, що саме, пане. Мені здається, там були рештки пирога, загорнутого в газету. У них були ще яблука, маленькі, зовсім поганенькі яблучка.

— А між собою вони розмовляли? Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, пане, вони не розмовляли. Я простояла там, дивлячись на них, не менш як чверть години. Вони нічого не говорили, вони все їли і їли.

Марта підвелася і, розбудивши Дезіре, зібралася йти нагору. Цікавість чоловіка дратувала її. Нарешті він теж підвівся, а старенька Роза, що була дуже побожна, вела далі вже лагідніше:

— Сердешний абат, він був такий голодний. Мати весь час подавала йому найбільші шматки і з такою втіхою дивилася, як він їх поїдає. Зате він засне тепер на чистій постелі. Аби тільки йому не заважав запах фруктів. У кімнаті такий важкий дух. Ви ж знаєте, якою кислятиною тхне від груш і яблук. І ніяких меблів, нічого, крім ліжка в кутку. Мені було б моторошно, я б не гасила світла всю ніч.

Муре взяв свічник. На хвилинку він затримався коло Рози, резюмуючи все пережите за вечір словами буржуа, якого вирвали з кола звичних для нього понять:

— Дивно все це!

Він догнав дружину коло сходів.

Вона вже лягла й заснула, а Муре все ще прислухався до ледве чутних звуків, що долинали з третього поверху. Кімната абата містилася якраз над його кімнатою. Він почув, як той тихенько відчинив вікно. Це його дуже зацікавило. Він підвів голову, перемагаючи сон. Йому хотілося знати, скільки часу простоїть священик біля вікна. Але сон здолав його, і скоро Муре вже голосно хропів, так і не почувши, як знову глухо цокнув шпінгалет.

А нагорі, край вікна, стояв з непокритою головою абат Фожа і пильно вдивлявся в темряву ночі. Довго стояв він отак, щасливий, що нарешті лишився на самоті і може віддатися думкам, які робили таким суворим його обличчя. Внизу під собою він почував безтурботний сон цієї оселі, в якій перебував уже кілька годин. Він чув легке сопіння дітей, чисте дихання Марти, голосне рівномірне хропіння Муре.

Зневажливим рухом він випростав свою міцну шию і почав вдивлятися вдалину, оглядаючи маленьке заснуле місто. Великі дерева в саду супрефектури зливалися в темну масу, груші пана Растуаля простягали свої тонкі покручені віти, далі було ціле море непроглядної темряви, звідки не долинав жодний звук. Місто спало, мов та невинна дитина в своїй колисці.

Абат Фожа простяг руки вперед з іронічним викликом, ніби хотів охопити весь Плассан і задушити його на своїх могутніх грудях.

Він прошепотів:

— А ті дурники ще й посміхалися сьогодні ввечері, коли я проходив вулицями їхнього міста.

III

На другий день Муре цілий ранок тільки те й робив, що підглядав за своїм новим пожильцем. Це шпигунство мало тепер заповнити ті порожні години, в які він займався всякими дрібницями, прибираючи речі, коли вони були не на місці, присікуючись до дружини і дітей.

Тепер він знайшов собі заняття, розвагу, які повинні були відірвати його від звичайного розпорядку життя.

За своїм власним висловом, він не полюбляв попів, тому перший священик, який трапився на його шляху, дуже його зацікавив. Цей абат вносив в їхнє життя якийсь таємничий дух, щось незнане, хвилююче. Хоч Муре і був вільнодумцем і видавав себе за вольтер’янця, проте зустрівшись з абатом, він відчув подив і острах буржуа, — острах, до якого долучалася грайлива цікавість.

З третього поверху не чути було ані звуку. Муре уважно прислухався, стоячи на сходах, зважився навіть піднятися на горище. Коли він повільно проходив коридором, йому здалося, ніби за дверима хтось легенько човгає пантофлями. Це його дуже схвилювало. Не помітивши нічого особливого, Муре зійшов у садок і почав походжати по альтанці, пильно придивляючись, чи не побачить він у вікно, що діється там, у кімнатах. Але навіть тіні абата