Читати книгу - "Історик"

Я зімкнув свої пальці на конверті.

— Ось ваша книга. Це цікавий примірник, я бажаю вам успіхів у визначенні її походження. — Він передав мій томик у шкіряній палітурці, а я подивився на нього й подумав про те, що його сумне обличчя говорить набагато більше, ніж його легкість, з якою він промовив ці слова. — За два тижні ми знову повернемося до проблем торгівлі в Утрехті.

Я змигнув — моя дисертація здавалася мені зараз нереальною.

Россі прибрав кавові чашки, а я заціпенілими пальцями став збирати свій портфель.

— І ще одне, — сказав він серйозно, коли я повернувся до нього спиною.

— Так?

— Ми більше не будемо про це говорити.

— Ви не хочете знати про мої результати? — своїми словами він ввів мене в жах — він покинув мене.

— Можна сказати й так, я не хочу знати. Якщо, звичайно, вас не спіткає лихо. — Він узяв мене за руку й потис її, як завжди, по-дружньому. У його обличчі відбивалося горе, якого я ніколи раніше не бачив, але потім Россі пересилив себе й посміхнувся.

— Гаразд, — мовив я.

— За два тижні, починаючи із цього моменту, — вигукнув він мені майже весело, коли я вийшов, — принесіть мені закінчений розділ або якусь частину.

Батько замовк. На мій подив і сором, я побачила сльози в його очах. Через такий вияв емоцій я б не стала звертатися до нього зі своїми питаннями, навіть якби він нічого не говорив.

— Розумієш, написання дисертації — це насправді брудна робота, — сказав він м’яко. — У будь-якому разі нам не треба було втручатися в усе це. Ця історія дуже заплутана, до того ж зі мною все гаразд. Це ж очевидно, тому що я тут, я вже не божевільний професор, до того ж і ти тут. — Він зітхнув. Здавалося, він приходив до тями. — Щасливий кінець, як і завжди.

— Але все ж таки щось відбувалося до того, як настав кінець, — спромоглася вимовити я.

Сонце зігрівало тільки мою шкіру, але не кістки — вони похололи через вітерець, що віяв з моря. Ми підвелися й стали дивитися навсібіч, щоб розглянути місто, яке розкинулося внизу. Ми побачили останню групу туристів, які пройшли повз нас під стіною, зупинилися біля далекої ніші й стали показувати у бік островів і позувати перед камерами. Я подивилась на батька, а він дивився на море. За туристами, далеко поперед нас, я побачила чоловіка, якого не помічала раніше, він повільно віддалявся. Це був високий широкоплечий чоловік у темному вовняному костюмі. У цьому місті ми бачили й інших високих чоловіків у темних костюмах, але чомусь я не могла відірвати погляду саме він цієї людини.

Розділ 5

Щоб не тиснути на батька, я сама вирішила провести невелике розслідування. Одного разу після школи я пішла в університетську бібліотеку. Моя голландська мова була досить доброю, уже кілька років я вивчала німецьку й французьку, до того ж у бібліотеці було багато літератури англійською мовою. Бібліотекарі були дуже люб’язними, я лише, соромлячись, поговорила з працівниками, і незабаром мені пощастило знайти матеріал, який я шукала: нюрнберзькі памфлети про Дракулу, про які говорив мій батько. У бібліотеці не виявилося оригіналу памфлетів, підстаркуватий бібліотекар у відділі середньовічної літератури пояснив мені, що є лише текст у довіднику німецьких документів, перекладених англійською.

— Це підійде вам, люба дівчинко? — запитав він, посміхнувшись. У нього було світле, відкрите обличчя, які іноді можна зустріти в голландців: чесні блакитні очі, а волосся замість того, щоб посивіти, здавалося, просто посвітлішало. Батьки мого батька, що жили в Бостоні, померли, коли я була ще маленькою, тож я подумала про те, що хотіла б, аби мій дідусь був схожий на цього чоловіка. — Мене звати Джон Біннертс, — додав він. — Можеш звертатися до мене завжди, коли тобі знадобиться допомога.

Я відзначила, що це було саме те, що мені треба, подякувала йому, сказавши «dank u», він поплескав мене по плечу й тихенько пішов. Я залишилася в порожній кімнаті й перечитала перший розділ у моїй записній книжці: «1456 року нашої ери Дракула скоїв багато жахливих і загадкових учинків. Ставши правителем Валахії, він спалював усіх молодих хлопців, які приходили на його землю, щоб учити мову, — їх було чотириста. У нього була велика родина, багатьох родичів він проколов, багатьох своїх підданих наказав закопати по пуп у землю, а потім застрелював. Деяких він присмажував, а потім здирав шкіру».

Унизу на першій сторінці була виноска. Вона була надрукована таким тонким шрифтом, що я ледь не пропустила її. Придивившись, я побачила, що тут розшифровувалося слово «проколов». Там було написано, що Влад Тепес навчився цього виду катувань в оттоманів. Проколювання, яким він катував людей, означає, що тіло садили на загострену дерев’яну палю, зазвичай це робили через анальний отвір або геніталії, так, що ця паля іноді виходила крізь рот, а іноді й крізь маківку.

Я на мить відволіклася від цих слів, намагалася на них не дивитися, потім кілька хвилин я намагалася забути їх, закривши книгу.

Я взяла записну книжку, надягла пальто й зібралася йти додому. Того дня мене переслідував не лиховісний образ Дракули або опис проколювання, мені не давав спокою той факт, що всі ці жахливі речі, вочевидь, насправді відбувались. Мені здавалося, що варто прислухатися, як я почую крики всіх тих юнаків або «великої родини», коли вони вмирали разом. Батько, приділяючи величезну увагу моїй освіті в історії, забув сказати мені про те, що всі моторошні моменти відбувалися насправді Зараз, через кілька десятків років, я розумію, чому він не говорив мені. Тільки сама історія може переконати тебе в такій правді. І коли ти побачиш цю істину, насправді побачиш, то вже не зможеш дивитися в інший бік.

Коли ввечері того дня я прийшла додому, я відчула в собі неймовірну силу й вирішила відверто поговорити з батьком. Він читав у бібліотеці, а місіс Клей гриміла посудом на кухні. Я пішла в бібліотеку, зачинила за собою двері й стала напроти його стільця. Батько тримав у руках один зі своїх улюблених томів Генрі Джеймса — це свідчило про його сумний стан. Я стояла мовчки доти, доки він не підвів голову й не поглянув на мене.

— Привіт, — він посміхнувся і став шукати закладку в книгу. — Домашня з алгебри? — погляд його вже став стривоженим.

— Я хочу, щоб ти закінчив історію, — сказала я.

Батько сидів мовчки й тільки постукував пальцями по кріслу.