Читати книгу - "Жахослов"

державної скарбниці… судовий слідчий Шарль Прадьє,[78] який присягнувся наповнити острів Диявола журналістами, що відстоювали невинуватість Дрейфуса або провину Естергазі… Генерал Ассолан,[79] відкликаний з Алжиру після проведення жорстоких поліційних облав і поставлений на чолі паризького гарнізону для підтримки громадського порядку… Отець де Керн,[80] сповідник урядовців і громадських діячів і, на загальну думку, перший розпусник Франції, попри завжди скромну поведінку на людях… і Жорж дю Руа, видавець «La Vie Française», «L’Anti-Juif»[81] і газети оповідань для дітей «Аризонець Джим».

Ґіньйоль урочисто ступав поміж воскових статуй, прикрашаючи кожну нагородою у вигляді розетки або стрічки й тим посвячуючи цих гідних людей в Легіон Жаху!

Кейт не очікувала, що вистава збочить на політичну агітацію, якщо, звісно, це можна було так назвати. Як при цьому Ґіньйоль примудрявся виходити сухим із води? І це в той час, коли редакції газет спалювали дощенту, а журналісти щонайменше випробовували на собі дію системи доктора Смоля і професора Перро.[82] Лишалося дивуватись, що, так охоче наживаючи собі могутніх ворогів, цей заклад не зазнав жодних репресій.

Програма мов навмисно була розрахована так, аби ще до наскоків на людей, здатних закрити театр, образити всіх і кожного: католиків (особливо єзуїтів), протестантів (особливо франкмасонів), євреїв (тут без жодних сюрпризів), атеїстів і вільнодумців, консерваторів, поміркованих, радикалів, усіх нечистокровних французів і взагалі не французів, а також медиків, поліціянтів, юристів, злочинців, канібалів, військових, прибічників колоніалізму, противників колоніалізму, безруких і безногих, циркачів, любителів тварин, людей, що пережили Паризьку Комуну, друзів і родичів тих, хто не зміг пережити Паризьку Комуну, жінок усіх класів, театральних критиків, шульг, дурнів, добряків.

У місті, де декламація віршів або симфонічний концерт могли збурити повстання, цей заклад користався такою безумовною поблажливістю, що Кейт майже відчувала невидимий щит протекції. Чи був Театр Жахів настільки прибутковим, що міг дозволити собі підкупити будь-кого? Включно з паризьким злочинним світом, розгнівати який було значно легше, ніж задобрити.

На прощання Ґіньйоль заспівав пісеньку, останній приспів якої у вільному переказі означав приблизно таке: «Якщо ці тіні образили тебе, піди й нажерися з горя!»

Завіса опустилася. Зал вибухнув шаленими оплесками.

– Мені не сподобалася кінцівка, тату, – зазначив один з округлих від жиру дітей. – Така мудрована, що аж голова розболілася.

Заплилий жиром татко добродушно почухав хлопця за вухом.

– Нічого. Оце зніме головний біль.

Ґіньйоль висунув голову з-поза завіси для свого останнього вибрику.

Пострибавши по сцені ще кілька хвилин, він востаннє попрощався і зник. У залі почало загорятися світло.

Коли закінчилася вистава, на годиннику було вже за одинадцяту. Кейт схилила голову й рушила до дверей із написом «Sortie».[83]

Щоб вибратися з театру, довелося пройти крізь цілий стрій посіпак у масках Ґіньйоля, що торгували сувенірами з рук: пивними кухлями із зображенням Ґіньйоля, пляшечками крові з автентичного Театру Жахів, поштовими листівками із зображенням театральних зірок у запечатаних конвертах, аби покупець заздалегідь не знав, що саме купує (скільки Кляйнзаків мав придбати колекціонер, аби нарешті отримати невловиму Берму з оголеними персами?), олов’яними пищиками, здатними довести батьків до акту дітовбивства (цілком придатного сюжету для вистави наступного сезону), і емальованими булавками у формі обличчя Ґіньйоля і закривавлених вирваних очей.

Не встоявши перед їхньою напористістю, жінка придбала памфлет, щедро ілюстрований фотографіями сцен зі спектаклю і схемами, на яких було показано, як створюються сценічні ефекти. Тут були contes cruelles[84] у прозі – для тих, хто пропустив сюжет. Усе це могло стати в пригоді під час розслідування. Кейт була переконана, що існує зв’язок між злочинами на вулиці й злочинами на сцені. Наче справжні жахи слугували підтвердженням основної думки «Балади про Бертрана Кайє». Чиїх жертв, поза сумнівом, мало непокоїло, заради чого їх убили – чи то задля вираження філософської думки, чи то просто так.

Покинувши будівлю через чорний хід, вона побачила біля входу до артистичної гримерки цілу юрбу прихильників. Наче сподіваючись на прослуховування, деякі з них розмалювали собі обличчя в стилі театру жахів: вибалушені очні яблука, величезні виразки, вампірячі ікла. Один mec[85] у тільнику з коротким рукавом хизувався свіжим татуюванням у вигляді усмішки Ґіньйоля. Інші носили дешеві маски і наперебій – попри брак пищиків – намагалися зімітувати голос Ґіньйоля. Один захмелілий франт не міг дати собі ради з величезним букетом чорних троянд. Кейт підозрювала, що цей Жанно-з-під-дверей[86] є палким прихильником жорстоко кривдженої Берми. Скидалося на те, що він знається на чуттєвих насолодах тілесних покарань, але з більшою радістю приймає їх, ніж дарує.

Опинившись знову на вулиці Піґаль, вона зауважила на відстані високу зачіску Юкі та на мить зупинилася, щоб обміркувати подальші можливості. Їм належало повернутися окремими шляхами до pied-à-terre,[87] орендованого Персом задля потреб розслідування. Подумки Кейт намітила собі кілька маршрутів.

В ідеалі вона вважала за краще прогулятися вздовж Сени, аби трохи провітрити голову.

Театр Жахів справив на неї гнітюче враження. Вечір із запахом тельбухів, веселим димом і живцем похованими глядачами – цього було досить для того, аби голова пішла обертом, навіть якщо не враховувати парад тортур.

Вона йшла повз кафе і кабаре, у яких панували веселощі, та її погляд і досі був затьмарений побаченими жахіттями. Кейт дивилася на світ не крізь рожеві окуляри – її окуляри були заплямлені кров’ю. Сміх і музика жорстоким пронизливим гамором стояли в неї в вухах. Гарні обличчя навколо здавалися безумними і двоєдушними.

І звідусіль із плакатів шкірився Ґіньйоль. Кейт навіть здалося, що вона бачила його в юрбі. Цілком можливо. В завулку Шапталь продавали чимало картонних масок.

Вона вжила необхідних заходів, аби позбутися хвоста – як заради підтримування робочих навичок, так і суто з обережності. Увійшовши в ресторан крізь парадний вхід, Кейт пробралася через кухню (одного погляду на яку було достатньо, щоб відбити бажання тут повечеряти), наспіх перевдягаючись на ходу. Свій примітний картатий жакет вона вивернула і вдягнула нейтрально-зеленою підкладкою нагору.

У кутку залюдненого внутрішнього двору вона знайшла собі столик і замовила pastis.[88]

Ніхто не намагався підчепити її, і це потай засмучувало Кейт. Якщо вона могла ось так сидіти у французькому кафе, ніким не потурбована, то, мабуть, від неї йдуть невидимі хвилі застереження.

Їй було тридцять два роки. Не такий уже це був і вік… хоча її шкільні приятельки, що вийшли заміж у юному віці, уже мали майже дорослих дочок і синів. Будучи незаміжньою, «нетиповою» жінкою, вона звикла до нав’язливих залицянь, які