Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— До чого це ви?
— До того, пане Кошовий, що самовпевненість могла зіграти з нашим капітаном злий, навіть смертельний жарт. Він збирався на зустріч із людиною, яку зневажав. Отже, з висоти свого становища не оцінював належним чином. Це стосується передусім ймовірних загроз, котрі йшли від тієї особи. Напад зненацька пояснюється цим. Згодні, пане Кошовий?
— Так.
Клим визнавав Віхурину правоту, бо й сам дійшов схожої думки.
— Коли так, маєте погодитись: Яблонський не міг, а напевне зневажав будь-якого представника вашої, української спільноти. Недооцінив, неправильно прорахував рівень небезпеки. Та в цілому від вашої версії, згідно з якою українець у нашому випадку не міг убити поляка через наведені вами аргументи, не лишається каменя на камені. Хіба я не правий?
— Так. Праві.
— Нас тут щось ще тримає?
— Ні.
— Тоді йдемо. Місце не з приємних.
На цих словах санітар накрив простирадлом тіло вбитого офіцера від маківки до п’ят.
До дирекції не пішли — вступили в найближчу кав’ярню, яку вдалося відшукати.
За мовчазною згодою сторін та без дискусій Кошовий замовив пляшку наливки Бачевських і ковбаски, до яких товариство інтересу не виявило. Віхура випив першу чарку на рівних з усіма, запив кавою, дочекався, поки пан Томаш закурить, а Клим — упорається з половиною ковбаси, після чого запитав:
— Щось дізналися для себе цікавого, пане Кошовий?
— Дещо.
— А конкретніше? Думаю, ми з колегою маємо право знати.
— Все одно ваш колега може розказати мені більше, пане комісаре.
— Тобто?
Клим зітхнув, розлив наливку по чарках, теж закурив.
— Поки я впевнено готовий сказати наступне. Вбивця — чоловік, приблизно одного зросту з Яблонським. Про це свідчить спосіб нанесення удару. Не знизу, не згори, на одному рівні з рукою нападника. Не знаю, чи він сильніший за жертву фізично. Але, на мою думку, вбивця налетів першим, збив офіцера з ніг. Про це прямо свідчить гуля на потилиці і непрямо — відсутність інших ознак боротьби. Думаю, Яблонський на дуже короткий час втратив свідомість. Навіть не так — не встиг оговтатися від несподіванки, вона стала для нього шоком. Не чекав нападу саме від такої людини. Довіряв, або, ви праві, пане Віхуро, не боявся.
— Чоловік середнього зросту, фізично сильний, не викликав у Яблонського побоювань, — підсумував пан Томаш. — Знаєте, дуже детальний опис злочинця.
— Тим не менше, це прояснює їхні стосунки. Треба ретельно вивчити коло спілкування жертви. Вбивця може бути в ньому.
— Треба, — кивнув поліцейський. — Тільки зараз ніхто не буде цим займатися. Колеги масово звільняються зі служби, бо поліція тримається на владі, а влади віднедавна нема. Ті, хто лишається, ось як я, мають до холери роботи.
— Гаразд, — Клим пригубив свою чарку. — Можете хоча б сказати, що бачили на місці пригоди?
— В парку? — уточнив пан Томаш. — А мене там не було. Оглядали місце інші люди.
— Протокол складений?
— Звичайно. Тільки я не маю права показувати його сторонній цивільній особі. Й бажання особливого — так само.
— Але ж ви його читали.
— Читав.
— Хто і коли виявив тіло, там сказано?
— Якась Агнешка Пілунська, повія. Зловила клієнта, вела його в кущі, де затишок. Наткнулася на труп, закричала. Без заробітку лишилася, до речі. Клієнт утік.
— Поліцію вона покликала, як я розумію?
— Вона. Ще й переночувала про всяк випадок у відділенні.
— Вбили Яблонського там же, в глибині парку?
— Поліцейські на місці до такого висновку не дійшли. Були сліди волочіння. Його спершу вбили, потім — затягнули подалі від алеї, де пам’ятник Кілінському.
— Схему можете намалювати по пам’яті?
— Ще чого! — пурхнув пан Томаш, випиваючи свою чарку.
— Та я й не мав надії, — зітхнув Клим. — Когось, крім повії, опитали?
— Труп мали б впізнати. При ньому не було документів. Точніше, — поліцейський висякався в картату хустку, — їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.
Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.
— Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема — документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?
— До чого ви ведете?
— Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, — він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. — Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.
— Наприклад?
— Гроші.
— Банально.
— Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте — часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.
— Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.
— О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.
— Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.
— Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.
— Іменний револьвер, — мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.
— Як? — Клим подався вперед.
— Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.
— Що?
У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.
— Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.
— Отак просто заявив — капітан носив із собою зброю?
— Чого соромитись! Наган отримав за хоробрість. Можна сказати, як додаток до медалі.
Клим замислено потер перенісся.
— Знаєте, я не військовий. Людина цивільна від маківки до п’яток, у Росії до перевороту таких іменували шпаками, презирливо.
— До чого це?
— Погано знаюся на військових нагородах. Хіба до всякої додається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Офіцер із Стрийського парку», після закриття браузера.