Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

71. Навіть замолоду йому не бракувало турботи та довіри у стосунку до підлеглих. Масинту, юнака знатного походження, настільки ревно захищав проти царя Гіємпсала, що під час диспуту вхопив сина царя Юби за бороду; і навіть коли юнака проголосили винним та намагалися схопити, Цезар вирвав його з їхніх рук та переховував у себе довгий час, а коли невдовзі після преторства вирушав до Іспанії, то забрав його з собою, посадивши у свою лектику та сховавши за юрбою своїх прихильників і лікторів з фасками.

72. До друзів завжди ставився з такою повагою та любов’ю, що коли Гай Оппій, слідуючи із ним лісовою дорогою, раптово захворів, то Цезар помістив його у свій намет, який мав тільки один, а сам ночував на голій землі під відкритим небом. Коли сам був уже при владі, підвищив деяких з найнижчих верств аж до найвищих посад, а коли йому дорікали цим, то відверто заявив, що якби користався допомогою розбійників та горлорізів для захищання своєї честі, то навіть їм відплатив би такою ж вдячністю.

73. Особливої ворожості, такої, що не відмовився б від неї при першій-ліпшій нагоді, не виявляв ні до кого. Хоча Гай Меммій виступав проти нього з дошкульними промовами, а Цезар відповідав також із не меншою гостротою, все ж підтримував його, коли той домагався консульства. Гаєві Кальвію, який знеславляв його епіграмами, сам написав листа, коли той почав через друзів робити кроки до примирення. Валерія Катулла, який віршиками про Мамурру затаврував його постійним соромом, що визнавав і сам Цезар, у цей же день, коли той попросив пробачення, запросив на обід та продовжував звичні дружні стосунки з його батьком.

74. Поблажливий був і в помсті: коли притяг до відповідальності піратів, які були його схопили, то хоча перед тим й заприсягнувся розіп’яти їх, все ж наказав спочатку перерізати їм горло, а вже потім розіп’яти. Корнелію Фагітові, до якого потрапив у засідку, коли був хворий та переховувався ночами, і щоб той не видав його Суллі, заледве відкупився хабаром, так і не заподіяв ніякого зла у відповідь. Писаря-прислужника Филемона, який дав обіцянку ворогам отруїти його, покарав лише звичайною смертю, а не тортурами. 2. Коли його викликали як свідка у справі Публія Клодія, звабника дружини Помпеї та осквернителя церемоній, то заперечив, що знає щось, хоча і його матір Аврелія, і сестра Юлія перед тими ж суддями виклали всю правду; а коли його запитали, чому він розлучився з дружиною, то відповів: “Я вважаю, що мої рідні мають бути чисті від підозр так само, як і від звинувачень”.

75. Дивовижну поміркованість та милосердя виявляв як у веденні громадянської війни, так і в годину перемоги. Якщо Помпей проголосив, що вважає ворогами усіх тих, які не допомагали республіці, то Цезар назвав своїми друзями усіх тих, що не приєдналися ні до кого та не належали до жодної партії. Усім тим, кого призначав на посади з наказу Помпея, надав можливість перейти до нього назад. 2. Коли ж при Ілерді виникли сприятливі умови для капітуляції, і коли два війська уже вели дружні балачки, Афраній та Петрей, несподівано змінивши своє рішення, схопили в своєму таборі Цезаревих підлеглих та повбивали їх: однак Цезар не заподіяв такого ж віроломства їм у відповідь. Під час Фарсальської битви наказав, щоб милувати громадян, а також дозволив кожному зі своїх воїнів зберегти життя одного з супротивників, якого хто забажав. 3. Також відомо, що всі вороги, які загинули від його руки, загинули винятково на полі бою, хіба що за винятком Афранія, Фауста і юного Луція Цезаря; і до того ж, існує думка, що не з його волі їх було вбито. Два перші навіть після отримання прощення продовжували виступати проти нього, а Луцій Цезар мечем та вогнем жорстоко винищив його вільновідпущеників та рабів, а до того ж вбив усіх тварин, яких той зібрав для влаштовування народних видовищ. 4. Врешті, в останні роки Цезар дозволив повернутися до Італії та зайняти пости в імперії та війську всім тим, кому ще не дав прощення, а також відновив статуї Луція Сулли та Помпея, що їх зруйнував народ. А якщо хтось замислював щось проти нього чи зводив якісь наклепи, то волів зупиняти ці виступи, а не карати бунтівників. 5. Тож і тоді, коли викривали змови та різні нічні зібрання, не вдавався до жодних дій, а лише заявляв у едиктах, що йому відомо про все це; і тим, що гостро виступали проти нього, вважав за достатнє лише сповістити, аби вони не наполягали на своєму. З рівним духом переніс наклепницький твір Авлія Цеціни та злослівні віршики Пітолая, що сильно похитнули його добру славу.

76. Однак усі інші його справи та слова настільки переважили, що виникла думка про те, що він зловживав своєю владою, і що був убитий справедливо. Адже не лише приймав надмірні почесті, як-от неперервне консульство, постійне диктаторство, був також префектом звичаїв, до того ж прийняв титул імператора, титул “батька батьківщини”, поставив статую поміж царями, трибуну в орхестрі. Також встановлював для себе почесті, надто високі для людського достоїнства — золоте крісло у курії та суді, колісницю та лектику в циркових урочистостях[87], храми, жертовники, статуї разом з богами, культові бенкети, жрецтво, луперків[88], назвав місяць своїм іменем. Усі ці почесті приймав та надавав сам собі для приємності. 2. Третє та четверте консульство мав лише через сам титул, оскільки був задоволений повноваженнями диктатора, що були надані йому разом із консульством; два роки призначав консулів замість себе на три останні місяці, так що поміж тим не робив жодних виборів, окрім трибунів та народних едилів, і призначав префектів замість преторів, які у час його відсутності управляли справами в місті. Коли напередодні першого січня раптово помер консул, то він віддав звільнену посаду наступникові всього лиш на кілька годин. 3. Із такою ж вседозволеністю відкидаючи батьківський закон, призначив посадовців на кілька років поспіль, десятьом преторам надав консульські відзнаки, прийняв у курію тих, кому тільки-но було надане громадянство, а також деяких галлів-напівварварів. Власних рабів призначив керувати монетним двором та народними податками. Піклування та керівництво трьома легіонами, які залишив у Александрії, передоручив улюбленцеві Руфіонові, синові свого вільновідпущеника.

77. Такими ж зневажливими, як записує Тит Лівій, були його слова, які відкрито говорив: “республіка — це ніщо,