Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

class="p1">Аналіз дискурсу гібридної війни передбачає увагу до її вербального складника та створюваних за його допомогою соціально-­семіотичних конструктів. Для цього потрібно визначити дискурсивні механізми продукування смислів, поширюваних медіа й соціальними мережами у зв’язку з російською агресією в Украї­ні та її наслідками.

У військовому (матеріальному) вимірі російсько-­україн­ський конфлікт є локалізованим, і на сьогодні, крім окупованого Кримського півострова, охоплює частину території Донецької та Луганської областей Украї­ни (ОРДЛО). Натомість дискурс, пов’язаний з подіями в Украї­ні, набув глобального масштабу, при цьому значно варіюючи на локальному (внутрішньоукраїн­ському), міждержавному (російсько-­україн­ському) і глобальному рівнях. Ці три головні виміри інформаційного дискурсу війни пов’язані з різними, часто контроверзійними, інтерпретаціями подій.

Дискурс гібридного конфлікту не обмежується медійною сферою, виходить за її межі. Крім паперових, електронних та інтернет-­медій він охоплює широкий спектр соціальної комунікації, починаючи від приватних розмов на теми тих або інших різновидів протистояння і закінчуючи перемовинами дипломатів, які намагаються віднайти дипломатичне розв’язання російсько-­україн­ського конфлікту. Остання формула є яскравим зразком певного дискурсивного конструкту, що не тільки відсилає до концепту миру, але й вписується в розгорнутий наратив на тему захисту спокою як особливої, самодостатньої цінності, у тому вигляді, як цей наратив сформувався в Європі після Другої світової війни. Концепт дипломатичного розв’язання належить, у наших термінах, до глобального рівня дискурсу війни.

На заваді дипломатичному розв’язанню конфлікту і конкретним миротворчим зусиллям україн­ських та світових лідерів, крім остаточного аргументу у вигляді військової зброї, стоїть також мова протистояння, яка, порівняно з «мовою миру», в умовах війни очікувано переважає. Більше того, при зіткненні «мови миру» з «мовою війни» остання не тільки не зникає, а й отримує додаткові аргументи на свою користь.

У ситуації війни — там, де це стосується безпосередніх учасників конф­лікту, тобто на локальному та міждержавному рівнях, — «мирні» концепти можуть бути неефективними. Пряме застосування «концептів миру» здатне породжувати додатковий шар конфліктних смислів.

Фактор перспективи у цій гібридній війні спрацьовує таким чином, що агресор, діючи дискурсивними засобами, намагається ідентифікувати себе як миротворця, приписуючи об’єктові нападу роль нападника. Стратегічні партнери Украї­ни виявляються чутливими до цих інтерпретацій через відсилання до миру як абсолютної цінності. Їхні націо­нальні інтереси полягають у зацікавленості в найшвидшому завершенні конфлікту, ліквідації гарячої точки в Європі, на кордонах ЄС та на східному та південно-­східному флангах НАТО. Роль Украї­ни як об’єкта агресії безумовно визнано у частині незаконної анексії Криму, але збройний конфлікт на Донбасі інтерпретується зі значною мірою невизначеності. Натомість Украї­ні у цьому загальному контексті, через переважання в агресора військового і загального націо­нального потенціалу та в межах дії прийнятої за сприяння західних партнерів формули про «мирний шлях вирішення конфлікту», не вдається повною мірою аргументувати, що право на оборону та захист об’єкта агресії є невід’ємним, і обмежується тільки загальними нормами міжнародного гуманітарного військового права.

Зважаючи на глобальний вимір дискурсивної реалізації конфлікту, цей аспект гібридної агресії потребує особливої уваги. Позначення громадянська війна спирається на фрейм, у якому поняття перемоги нівелюється, натомість на перший план виходить мета досягнення миру. Натомість справедлива війна, тобто війна проти агресора, передбачає досягнення перемоги задля встановлення миру. Таким чином, концепт миру, що позначає «нормальний», або «звичайний», стан суспільства, у дзеркалі когнітивно-­семантичного аналізу виявляється похідним від концепту війни та конкретного способу його категоризації[39].

Дискурсивні практики реалізуються через ті або інші стратегічні наративи[40]. Дискурс війни пов’язаний з певними типами оповідей про події. Інтерпретація війни та конфліктів залежить від того, яким чином вони концептуалізуються. Ті або інші наративні схеми по-­різному вичленовують події та по-­різному визначають їхніх учасників (дійових осіб). Вибір термінів на позначення конфлікту (війна між державами, громадянська війна, окупація, заморожений конфлікт, холодна війна тощо) тягне за собою відповідні сюжетні та інтерпретаційні схеми і визначає згідно з ними учасників протистояння (противників та союзників, ворогів і друзів, місцевих жителів та біженців, партизанів і колаборантів, «своїх» та «чужих») та характер відносин, що їх пов’язують.

Воєнні конфлікти крізь призму дискурсивних практик

Міжнародно-­правові аспекти кваліфікації воєнних конфліктів. Виникнення нових видів воєнних конфліктів породжує низку правових проб­лем. Для звичайних війн у міжнародному праві сформульований широкий набір законів і звичаїв війни: правил і норм стосовно права на війну (визначення морально обґрунтованих причин і мотивацій війни, jus ad bellum) і права у війні (правил ведення війни, jus in bello). Останніми роками до них додано правила після війни, або jus post bellum, спрямовані на регулювання поведінки сторін у післявоєнний період та встановлення відповідальності за вчинені дії. Сукупно ці норми становлять галузь міжнародного права, яка спрямована на пошуки заходів обмеження гуманітарних наслідків воєнних конфліктів.

Аспект законності/незаконності, справедливості/несправедливості війни не є предметом цього дослідження. Однак варто зробити з цього приводу кілька зауважень. Статут ООН оголошує будь-­які війни поза законом, окрім випадків самооборони або дій за санкцією Ради Безпеки ООН. В усіх випадках, як передбачених статутом ООН, так і не передбачених ним, законів і звичаїв війни (jus in bello) мають дотримуватися. Ті, хто їх не дотримуються, здійснюють військові злочини і підлягають кримінальному переслідуванню у законодавчому полі більшості сучасних держав. Причому це стосується будь-­яких війн, не тільки звичайних.

Уявлення про несправедливу війну й агресію спочатку були сформульовані для звичайної війни. Однак сучасне визначення агресії, дане Генеральною Асамб­леєю ООН[41], не прив’язане до конкретного виду війни. Воно виходить із розуміння нападу з використанням зброї, безвідносно до конкретного методу його здійснення. Тому наявність і застосування регулярних військ не є єдиною обов’язковою ознакою сучасної воєнної агресії.

Таким чином, у сучасних міжнародно-­правових документах не знаходимо однозначної відповіді щодо застосування терміна «війна». Після терористичних атак 11 вересня 2001 р. Сполучені Штати Америки заявили про «глобальну війну з терором», що спричинило нову потребу звернутися до проб­лем визначення понять «війна» і «збройний конфлікт» у міжнародному праві. У травні 2005 р. виконавчий комітет Міжнародної правової асоціації (ILA) доручив комітетові з питань використання сили (Use of Force Committee) підготувати доповідь щодо міжнародно-­правових значень термінів «війна» та «збройний конфлікт». Висновки експертів, серед іншого, полягали в тому, що хоча термін «війна» (war) продовжує використовуватися, однак загалом у міжнародному праві замість нього застосовується ширше поняття «збройний конфлікт» (armed conflict), яке передбачає два обов’язкові складники — наявність організованих озброєних контингентів та залученість до бойових дій певної інтенсивності[42]. Ці мінімальні критерії вважаються, судячи з усього, в такому випадку достатніми і можуть супроводжуватися певними додатковими характеристиками.

Унаслідок певних розходжень у розумінні змісту терміна виникають складнощі