Читати книгу - "Бурштин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Завезти дитину до матері? Ні, це дурне. Додік все про неї знає, а дільничний із ним – одна шайка. Але чого це вона так стривожилася? Он же слідчий натякав – можна домовитися. Може, все ще влаштується. Скільки ж вони запросять? Торік з Левка Полюховича, який через ревнощі зарізав дружину, взяли двісті «паперів»1, але ж не посадили. Вона теж позичить скільки зможе, аби не чіпали. Але від гріха подалі треба сховати Таню. Ці, якщо вирішили, ні перед чим не зупиняться, ні перед викраденням, ні перед шантажем. Вона знала: якщо полюють на Сашка, тут усі засоби будуть вжиті. У лісі живе, тож знає закони лісу. То куди? До Сашкового кума Степана! Так, вони не знають про кума, а в сільраді записаний інший чоловік. Та й, може, побояться чіпати, бо Степан щойно з ООС…
Схопила дочку, закинула на плече сумку з одежками, що похапцем зібрала, і вискочила заднім двором у город. Боса, у чому була, побігла городом, перечіпляючись через кілки, що ними підв’язували минулого року помідори. Здавалося, що всі поліцейські нишпорки мчать слідом, навіть відчувала їхнє важке дихання. Цей страх підганяв, додавав сили. Катя бігла з дитиною на руках, не відчуваючи втоми, петляючи, перестрибуючи зрошувальні канави, що деінде перерізали городи. Мала, певне, відчула материні страх і відчай, бо міцно вчепилася рученятами в її шию й навіть голосу не подала за всеньку дорогу.
Ось і Степанова хата на самому краю містечка – далі частокіл густих сосон. Знала, що в кума ще десь пасіка в лісі – якщо треба, можна й там заховатися разом із Танюшкою. Нарешті постукала в двері: простоволоса, з повними жаху очима.
– Кумонько, а що це ви зрання? Сашко з кимось у ліжку застав?..
Кума хотіла була пожартувати, але, побачивши на руках у Каті дитину та її перелякані очі, так і заклякла на порозі з відкритим ротом. Потім, ледве ворушачи губами, запитала:
– Щось страшне сталося?
– Людо, мого Сашка у вбивстві звинувачують. Сьогодні слідчі приходили…
– Боже праведний! А Сашко ж що каже? – ніяково сплеснула руками кума.
– Телефон не відповідає. Кілька днів тому подзвонив, сказав, що все добре, і після того…– Катя поставила на ґанок доньку, а сама впала на груди кумі й заридала вголос. Дала повну волю сльозам. Кума й собі не стрималася. Поруч, учепившись у поділ маминої сукні, рюмсала мала.
Ревли довго, поки Людмила не взяла себе в руки.
– Слухай, кумонько, може, й не все так погано… Тебе не заарештовано. Сашко дзвонив – значить, живий і теж на волі. Шукають вони його?
– Слідчий такий собі ніби лагідний, дещо обіцяє. Але я все одно Таньку в тебе залишу. Не вірю я ментам, бо стільки наслухалася…
– Слідчий молодий? – запитала Людмила, думаючи про щось своє.
– Ну, такий, нібито не зовсім порохнявий.
– Треба йому дати!
– Та я пропонувала. Не взяв, певне, мало!
– Дурна, певне, що мало. Я про інше кажу. Треба дати… ну, ти розумієш?
– Ти про що, Людко?
– Ой, не роби великі очі. Ми, жінки, маємо жертвувати заради своїх чоловіків. Як думаєш, чого Додік відчепився від мого Степана?.. Він тепер вільний козак, працює тільки на себе й класти хотів на ті Додікові артілі.
– То ти із Додіком… спала?
– Ой, кумонько… Заради Бога, не треба на мене так дивитися! Слухай, Катю, що я тобі пораджу. Я догляну хрещеницю, а ти вертайся додому, причепурися, візьми, якщо хочеш, гроші та руш до слідчого. Зрозумій: чоловіки цінують не вірність, а самопожертву. Та й твій Сашко не мед-цукор, щодня бігає до «Янтаря» на ту малу барменшу витріщається. Люди все бачать!
– Що ти таке верзеш?
– Як би там не було, а жінці треба на практиці переконатися, що її чоловік – єдиний і неповторний. А якщо немає із ким зрівнювати, це лише пусті слова!
– Та ну тебе, Людко! Я піду додому, зберу речі й пересиджу у вас із Танькою кілька днів. А потім ви допоможете мені дістася до Рокитного.
– Я-то допоможу, але, Катько, ти ж сама маєш розуміти: якщо вони тебе підчепили, знайдуть навіть під землею. Хіба в лісі все життя сидітимеш?
Катя розлючено глипнула на Людмилу, проте начепила кумині галоші й знову помчала городами додому. Захекана, влетіла в дім і мало не зіткнулася лобом із витрішкуватим молодиком, що хазяйнував у неї в хаті. Стоп: це ж, здається, те саме чмо, що крутилося під магазином!
– Рятуйте! Злодій! – метнулася жінка до вікна.
– Заспокойтесь, громадяночко,– карна поліція! – Молодик, як і попередній візитер, тицьнув Катерині під ніс посвідчення, посміхнувся: – То ви, мабуть, з ранкової пробіжки? Отже, якщо не хочете, щоб я вдяг на вас «браслети», тихенько одягайтеся й ходімо до машини! Капітан…– він трохи зам’явся, згадуючи прізвище,– Плах… Плашко вже чекає на вас. І без дурниць, дитину теж прихопіть із собою!
Катя ледь помітно всміхнулася. Танюшку вам не дістати. Недарма вона так переполошилася, підказувало материнське серце.
– Дитина у моєї мами,– не зморгнувши, вимовила Катя.
– Добре, ми перевіримо.
– І взагалі, яке ви маєте право? Що я зробила протизаконного, якщо навіть чоловік вскочив у халепу?.. За яким правом вдираєтесь у мій дім?! Де ордер? – Тепер, коли дочка перебувала у відносній безпеці, Катя вже не стримувалася. Зараз вона покаже цьому сопляку…
Але той різко осік:
– Гаразд квоктати! Мені наказано слідкувати за тобою, а коли спробуєш утекти, привести до шефа! Второпала?! – просичав огидний тип просто їй в обличчя.
Катя зрозуміла: опиратися цьому недоумку – тільки собі зашкодити, тому пішла в кімнату одягатися. Молодик рушив слідом.
– Може, даси вдягтися? – гаркнула Катя. Балухатий поліцейський відступив за двері.
«Щось тут не те,– подумалося їй,– ці поліцейські надто схожі на бандюганів. Але хіба не так? Це ж тільки в телевізорі – реформа, реформа. Форма нова, а менти ті самі, особливо в глибинці. Брат казав – у Сарнах жодного не виперли. Тих, хто не пройшов атестацію, суд на роботі поновив. А як же ж, коли в кожного з них «паперів» і бурштину – мішками…»
Катина розгубленість відступила, до неї повернулася здатність тверезо міркувати. Вона вдягла нову сукню, прихопила згорток із грішми, телефон і потай, коли молодик відвернувся, пхнула до сумочки маленький кухонний ніж.
Розділ 4
Вартісна помпа
Гайворон нарешті розслабився: зручно всівся, закинувши ноги на письмовий стіл, як у старих вестернах, і підсунув ближче до себе ввімкнутий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурштин», після закриття браузера.