Читати книгу - "Бурштин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Сашко… а де ж потвора?
– Луснула. Мабуть, від надмірної пихи!
– Я серйозно,– стривожилася дівчина.– Де вона?
– Ходімо краще заберемо Тетянку, а то вона там, дожидаючись, мабуть такого страху натерпілася!
Сашко підвівся й, посміхаючись сам до себе, рушив лісом, який освітлював повний місяць. Галина швидко його наздогнала.
– Скажи, що сталося насправді?
– Дідове зілля спрацювало. Добре, що й мені не довелося його понюхати.
ЕПІЛОГ
Володько майже одужав, проте виставити його з фельдшерського пункту виявилося не так і просто. Та й чого звідси йти, коли тебе щодня навідує така чудова жінка? Ну й що з того, що санітарка Люся трохи занадто повнява, а вдома в неї байстрюк від якогось зальотного ханиги? Хіба це проблема? Але ж яка чуйна, турботлива, а як готує! От і зараз, побачивши її через вікно з кошиком у руці, він швидко пірнув під ковдру, намагаючись удати хворого.
– Володю, вам вже краще? – запитала жінка, розставляючи на тумбочці судки, з яких смачно парувало.
– Та ніби. Скоро додому.
Кивнула, але якось невесело:
– Я рада. Дякувати Богові, Савелівна все ж таки поставила вас на ноги.
– Хіба ж тільки вона? А ти, Люсю? – мовив Володько, зазирнувши в її жваві карі очі.– Що б я без тебе робив?
Товстушка зашарілася, закліпала підфарбованими віями.
– Скажете таке… Я ж не медик.
– Якби не ти, то й не знаю, чи вижив би.– Він узяв молоду жінку за руку.
– Ой, не соромте мене. Сама не знаю, як наважилася… Краще поїжте, бо такий блідий та худий!
– Чому ти до мене весь час «викаєш», ми ж майже однолітки?
– Та незвично якось…
– От що, Люсю: сядь поруч і, поки їстиму, розкажи, що там на селі пліткують. Я ж тут як у тюрмі, кілька діб уже не виходив.
– Та що ж казати? От Савелівна, здається, одружується. Той солдатик, якого вона привезла з лісу, так у неї підлікувався, що наче прикипів до фельдшерки… Байдуже, що вона старша за нього чи не на дванадцять років,– хіба ж любов роки рахує?
– Твоя правда. А хлопці з моєї бригади – Гриша, Сашко? Нічого не чула про них?
– Гриша зараз ніби за голову в сільраді, а Сашко збирається кудись виїжджати зі своєю новою. Чув, може,– він із Галею, офіціанткою з «Янтаря», зійшовся. А з Катериною розлучається. Шкода, гарна була пара… А ще й досі базікають про якесь страховисько на болоті, яке нібито стереже поклад бурштину і через те багато люду згубило, навіть кількох київських ментів. З них лише один офіцер урятувався – той, що завжди від комарів потерпав. Але по нього майже одразу приїхали з Києва, наділи кайданки й вивезли як арештанта. А Додіка два дні в лісі шукали, поки зняли з сосни – охлялого, обдертого. Такий наляканий, що навіть мову відібрало, на людей кидається. Здали до психушки. Не на користь те багатство обернулося. Хоча розумні люди кажуть, що все це брехня, бо десь біля болота знайшли жилавий бурштин, от і вигадують нісенітниці, щоб тутешні не кинулися копати… А ось і Сашко!
Той влетів до медпункту, наче біг усю дорогу.
– Привіт, малий! От тепер розумію, чого ти тут відлежуєшся. Така молодиця тобою опікується! Певне, і я б трохи похворів.
– Сідай, пригощайся! То моя справжня рятівниця, а ще й готує, як у кращому ресторані.
Люся остаточно знітилася.
– Годі вам!
– Та ні, дійсно дуже смачно.
– Дякую,– відмовився Сашко,– але часу обмаль. Ми з Галею завтра їдемо, тому ввечері запрошую всіх до «Янтаря». Вечеря за мій кошт. Приходьте разом!
– А чому б ні? Досить мені вже тут скніти. Правда, Люсю?
*
У кафе дим коромислом. Люду зібралося чимало. Сашка на селі й раніш поважали, а зараз, після гучних подій у лісі, навіть якось по-особливому.
– Може, передумаєш, старий? – промовив Володько, сідаючи поруч із ним за столик.
– Хіба якщо кинете той бурштин. Розглянься – скоро й худобу не буде куди вигнати. Диви, як ми споганили власну землю, які жахливі сили збудили. І хто знає, що ще вирине з тих боліт і лісових озер. Спаплюжений ліс мститиметься, то кожен поліщук має відчувати. Боязко тут залишатися.
– Ну, щоб узагалі кинути – я б не став присягатися. Сам розумієш: хто скуштував бурштинових грошей…– озвався худий лисуватий Льопа.
– Може, як у Старому Хуторі, створити артіль? – втрутився білявий молодик.
– Що воно таке? – загули односельці.
– А вони всією громадою об’єдналися в одну команду й миють на умовах п’ятдесят на п’ятдесят. Половина вартості бурштину – на власні потреби, половина – на громаду. Вже й асфальт до села проклали, а то ж цілих сорок кілометрів, уявляєте? Церкву збудували, дитячий садок, нову школу вже криють… Щоб не годувати якогось дядю, самі все взялися робити.
– То, може, й нам спробувати?..– загомоніли за столиками.
– А ще вони власним коштом закупили саджанці лісових порід, порівняли бульдозером ями в лісі й відновлюють зведене.
– Які молодці! – не втримався Сашко.
– У тебе ж освіта лісовода, от би й зайнявся відродженням лісу. Все одно ж він тебе не відпустить,– звернувся до Сашка Гриша.
Вони ніби й владнали все між собою, та тих дружніх відносин, як у минулому, вже не повернути.
Сашко скоса поглянув на колишнього друга. І справді – життя, воно ж таке непередбачуване. Хотів заразом відрубати всі кінці, але як кинути цей ліс, цих людей: часом сірих, підозрілих, непоказних, але все ж добрих серцем? Вони ж несуть важезний тягар – випробування бурштином.
– Що ж, мабуть, треба про це подумати…
Він перевів погляд на Галю, яка тихо сиділа в кутку. На колінах у неї вдоволено муркотіло кошенятко рисі. Дівчина усміхалася: ще напередодні благала коханого не робити цей крок, зостатися в селі, а він відчайдушно пручався. Вони мало не посварилися – чи не вперше в житті.
Але життя – то дійсно річ непередбачувана.
ПРО АВТОРА
Василь Тибель (1961) народився в селі Велике Поле Березнівського району Рівненської області. Закінчив середню школу в місті Березно та Український інститут інженерів водного господарства в Рівному. Кілька років працював інженером-механіком. Перші літературні спроби письменника належать ще до студентських років, але регулярно публікуватися Василь Тибель почав тільки після 2010 року. Першою помітною публікацією стала повість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурштин», після закриття браузера.