Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

їхньому континенті. Ба більше, тварини-велетні вимерли не лише в посушливій центральній Австралії, а й у вкрай вогких Новій Гвінеї та південно-східній Австралії. Вони вимерли в абсолютно всюди без винятку — від пустель до прохолодного дощового лісу та тропічного дощового лісу. Тому мені видається найправдопо- дібнішим, що тварин-велетнів таки винищили люди, — як у безпосередній спосіб (забиття заради їжі), так і опосередковано (внаслідок зміни довкілля людиною). Втім, хоч би яка з цих гіпотез підтвердилася, зникнення всіх великих тварин Австралії/Нової Гвінеї — нехай від масового винищення або кліматичної зміни — мало вагомі наслідки для подальшої історії людини, до чого ми ще повернемося на подальших сторінках. Через ці вимирання з лиця Землі було стерто всіх великих диких тварин, котрі за інших умов могли би стати кандидатами на одомашнення, а відтак корінні австралійці та новоґвінейці лишилися без жодної місцевої свійської тварини.

Отже, колонізація Австралії/Нової Гвінеї відбулася не раніше Великого Стрибка Вперед. Невдовзі по тому відбулося наступне розширення ареалу людини, коли людство проникло в найхолодніші частини Євразії. Попри те, що неандертальці жили в часи зледеніння і призвичаїлися до холоду, вони проникли на північ не далі північної Німеччини та Києва. І не дивно, адже їм явно бракувало голок, шитого одягу, теплих осель та інших технологій, важливих для виживання в найхолоднішому кліматі. Анатомічно сучасні люди, котрі володіли такими технологіями, проникли до Сибіру близько 20 тис. років тому (є і звичні неперевірені твердження про давніше заселення). Можливо, саме цією хвилею розселення можна пояснити зникнення євразійських волохатих мамонтів7 та волохатих носорогів8.

Розселившись у Австралії/Новій Гвінеї, люди замешкували вже три із п’яти придатних до життя континентів. (У цій книжці я вважатиму Євразію одним континентом і не враховуватиму Антарктиду, позаяк люди досягли її лише в XIX столітті і вона ніколи не мала самодостатнього людського населення.) Після цього лишалися тільки два континенти — Північна та Південна Америка. їх, зрозуміла річ, заселили останніми, адже щоб дістатися до них зі Старого світу, потрібні або човни (доказів існування яких немає навіть у випадку Індонезії раніше 40 тис. років тому, а у випадку Європи — набагато довше), щоб перетнути океан, або заселення Сибіру (який лишався безлюдним десь до 20 тис. років тому), щоб скористатися Беринґовим суходільним мостом.

Однак досі не з’ясовано, коли саме між 14 і 35 тис. років тому Америку було вперше колонізовано. Найдавніші незаперечні сліди перебування людини в Америці — це стоянки на Алясці, датовані десь 12 000 р. до н. е., після появи яких настає період масового поширення стоянок у Сполучених Штатах на південь від кордону з Канадою та в Мексиці протягом останніх сторіч перед 11 000 р. до н. е. Ці останні називають стоянками типу Кловіс — за назвою взірцевої стоянки неподалік м. Кловіс (штат Нью-Мексико), де було вперше виокремлено притаманні цій культурі великі кам’яні наконечники списів.

Сьогодні відомі сотні стоянок типу Кловіс, які вкривають територію всіх 48 «нижніх» штатів СІЛА, а також простягаються далі на південь аж у Мексику. Незабаром по тому з’являються найдавніші незаперечні докази людської присутності в Амазонії та Патагонії. Ці факти спонукають гадати, що стоянки типу Кловіс документують першу колонізацію Америки людьми, котрі швидко розмножувалися, розселялися і заповнювали обидва континенти.

Дехто сумнівається, що нащадки культури Кловіс за менш ніж тисячу років могли досягти Патагонії, яка лежить за 13 тис. кілометрів на південь від американсько-канадського кордону. Однак, якщо поділити цю сумарну відстань на роки, на кожен рік випадає лише 13 кілометрів — банальна дистанція для мисливців-збирачів, які її нерідко долають навіть у ході звичайного денного пошуку їжі.

На перший погляд, можуть також закрастися сумніви з приводу того, чи могли люди настільки швидко розмножуватися, щоб їм доводилося просуватися далі на південь аж до Патагонії. Однак таке демографічне зростання припинить нас дивувати, якщо поглянути на реальні цифри. Якби обидві Америки в кінцевому підсумку підтримували населення мисливців-збирачів із середньою густотою дещо нижче однієї особи на 2,5 квадратних кілометрів (а це високий показник для сучасних мисливців-збирачів), тоді б уся територія обох континентів у кінцевому підсумку містила 10 млн мисливців-збирачів. Але навіть якби група перших колоністів складалися всього-на-всього зі 100 осіб і якби їхня кількість зростала зі швидкістю лише 1,1% щорічно, тоді би чисельність їхніх нащадків досягла верхньої демографічної межі в 10 млн осіб упродовж тисячі років. А щорічний темп демографічного зростання в 1,1% — звичайнісінька справа: у новочасний період під час колонізації незайманих земель фіксувалися темпи аж до 3,4%, коли бунтарі з корабля «Ба- унті» та їхні таїтянські дружини висадилися на острові Піткерн.

Велика кількість стоянок мисливців культури Кловіс, які з’явилися впродовж перших кількох сторіч після їхньої появи в Америці, нагадує інше археологічно задокументоване стрімке множення стоянок під час більш недавнього відкриття Нової Зеландії предками маорі. Крім того, велика кількість ранніх стоянок документально зафіксована у випадку набагато давнішої колонізації Європи анатомічно сучасними людьми та заселення Австралії/ Нової Гвінеї. Тобто все те, що стосується феномену культури Кловіс та її поширення Америкою, узгоджується зі з’ясованими фактами щодо інших достеменно відомих колонізацій незайманих земель у минулому.

Що ж такого особливого в тому, що стоянки типу Кловіс масово виникли протягом останніх сторіч перед 11 000 р. до н. е., а не перед 16 000 або 21 000 р. до н. е.? Врахуйте, що Сибір завжди був холодним регіоном і що впродовж плейстоценових зледенінь всю Канаду зі сходу на захід перетинав нездоланний і нерозривний крижаний бар’єр. Ми вже знаємо, що технології, потрібні, аби дати раду суворому холоду, з’явилися після того, як анатомічно сучасні люди проникли до Європи, і що лише через 20 тис. років після цього вони змогли колонізувати Сибір. Врешті-решт, перші поселенці Сибіру дісталися до Аляски морем, перетнувши Беринґову протоку (80-кілометрову завширшки навіть у наш час), або пішо, скориставшись зледенінням, коли протока перетворилася на сушу. Беринґовий суходільний міст упродовж тисячоліть свого переривчастого існування досягав у ширину понад 1500 кілометрів, тобто ним легко могли скористатися люди, адаптовані до холодних кліматичних умов. Востаннє цей суходільний міст був затоплений і перетворився на сьогоденну протоку близько 14 000 р. до н. е. у зв’язку із підйомом рівня моря. Діставшись пішки або човнами Аляски, ці давні сибіряки близько 12 000 р. до н. е. залишили там найдавніші сліди своєї присутності.

Невдовзі після того у канадському льодовому поясі відкрився вільний від криги коридор із півночі на південь, який дав змогу першим