Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

входили до складу одного материка. Чимало датованих радіовуглецевим методом стоянок засвідчують людську присутність в Австралії/Новій Гвінеї між 40 тис. і ЗО тис. років тому (до цього слід додати кілька менш переконливих гіпотез давнішого заселення). Невдовзі після початкового прибуття люди заселили весь континент, пристосувавшись до всього різноманіття його екологічних зон — від дощового тропічного лісу та новогвінейських верхогір’їв до посушливого центру Австралії та її вологого південно-східного регіону.

Під час зледенінь льодовики тримали в собі таку велику масу океанської води, що рівень моря у світі впав більше ніж на 100 метрів нижче сучасного. Як наслідок, теперішні мілкі моря, які розділяють Азію та індонезійські острови Суматра, Калімантан, Ява та Балі, перетворилися на сушу. (Те саме сталося із мілкими протоками, як-от Беринґова та Ла-Манш.) Крайня точка Південно-Східної Азії тоді лежала на 1100 кілометрів південніше її теперішнього розташування. Однак центральні індонезійські острови між Балі та Австралією були оточені й відокремлені від материка глибоководними протоками. Навіть у той час люди мусили перетнути щонайменше вісім проток, найбільша з яких досягала у ширину принаймні 80 кілометрів, щоб дістатися із Азії до Австралії/Нової Гвінеї. Ці протоки розділяли здебільшого острови, які було видно один із одного, але Австралія лежала поза видноколом навіть із найближчих індонезійських островів Танімбар і острова Тимор. Тож заселення Австралії/Нової Гвінеї важливе ще й тим, що вимагало човнів, а отже, слугує поки що найдавнішим доказом їхнього використання в історії. Ще цілих ЗО тис. років не буде переконливих доказів використання човнів деінде в світі, аж доки близько 13 тис. років тому вони не з’являться в Середземномор’ї.

Спершу археологи дотримувалися думки про випадкову колонізацію Австралії/Нової Гвінеї кількома особами, чий пліт винесло у відкрите море, коли вони ловили рибу в прибережних водах якогось індонезійського острова. Припускався навіть крайній сценарій, за яким першим поселенцем могла бути одна-єдина молода вагітна жінка, яка носила під серцем дитя чоловічої статі. Проте прибічників теорії щасливого випадку спантеличило нещодавнє відкриття, згідно з яким інші острови на схід від Нової Гвінеї було колонізовано десь понад 35 тис. років тому — невдовзі після залюднення самої Нової Гвінеї. Маються на увазі острови Нова Британія і Нова Ірландія в архіпелазі Бісмарка та острів Бука в Соломоновому архіпелазі. Острів Бука невидимий із найближчого острова на захід від нього, а дістатися до нього

можна, лише перетнувши водну перешкоду шириною близько 160 кілометрів. Отже, перші австралійці та новоґвінейці, напевно, вміли цілеспрямовано досягати видимих островів і користувалися човнами достатньо часто, щоб кілька разів бодай ненавмисно колонізувати навіть віддалені острови, невидимі на обрії з іншої суші.

Залюднення Австралії/Нової Гвінеї, здається, пов’язане зі ще одним великим почином, окрім першого використання човнів і першого розширення ареалу з часів виходу в Євразію: першим масовим винищенням людьми великих за розміром видів тварин. У наші дні ми сприймаємо Африку як єдиний у світі континент великих ссавців, але чимало їх населяло й Євразію (хоч і не в таких значних кількостях, як савану Серенґеті), зокрема азійські носороги, слони і тигри та європейські лосі, ведмеді та (аж до класичних часів) леви. В Австралії/Новій Гвінеї сьогодні так само немає великих тварин, та й взагалі тварин, більших за 50-кілограмового кенгуру. Проте на цьому материку колись також був свій набір великих тварин, як-от гігантські кенгуру, схожі на носорогів дипротодони5, які досягали розміру корови, та сумчасті «леопарди». Крім того, раніше в Австралії мешкати 200-кілограмові страусоподібні нелетючі птахи, а також надзвичайно великі плазуни, скажімо, однотонна ящірка, гігантський пітон і наземний крокодил.

Усі австралійські/новоґвінейські велетні (так звана мегафауна) зникли після появи там людини. Хоч суперечки навколо точного датування їхнього вимирання не вщухають, кілька ретельно розкопаних австралійських археологічних стоянок, залюднених упродовж десятків тисяч років, містять дивовижно велику кількість тваринних кісток, однак жодних ознак вимерлих велетнів за останні 35 тис. років. Отож, мегафауна, вочевидь, вимерла невдовзі після прибуття людей до Австралії.

Майже одночасне зникнення значної кількості великих біологічних видів порушує очевидне питання: що її спричинило? Відповідь на нього не менш очевидна: їх вигубили або усунули в непрямий спосіб перші прибулі туди люди. Пригадайте, що австралійські/новоґвінейські тварини впродовж мільйонів років еволюціонували за відсутності людей-мисливців. Нам також добре відомо, що ґалапаґоські й антарктичні птахи та ссавці, які так само еволюціонували за відсутності людей, непоправно ручні до сьогодні. їх би швидко винищили, якби захисники довкілля не вжили негайних заходів. На інших нещодавно відкритих островах, де не було настільки швидко вжито природоохоронних заходів, повне винищення таки відбувалося: одна з таких жертв, маврикійський дронт6, став символом винищення видів. Нам також відомо, що на кожному з добре вивчених океанських островів, які були колонізовані в доісторичні часи, поява людини призводила до спалаху вимирань, в результаті яких зникли новозеландські моа, велетенські мадагаскарські лемури та великі гавайські нелетючі гуси. Доісторичні люди, напевно, наближалися до безпечних моа та велетенських лемурів і вбивали їх так само, як новочасні люди наближалися до безтурботних дронтів та острівних тюленів, щоб теж їх уполювати.

Знаючи ці факти, можна припустити, що тварин-велетнів Австралії і Нової Гвінеї спіткала та сама доля близько 40 тис. років тому. Натомість більшість великих ссавців Африки дожила до наших часів завдяки тому, що вони еволюціонували разом із пралюдьми впродовж сотень тисяч або мільйонів років. Тож поки покращувалися попервах недолугі мисливські вміння наших пращурів, ці тварини мали достатньо часу, щоб у них розвинувся страх перед людьми. Дронтам, моа і, напевно, велетням Австралії/Нової Гвінеї не поталанило через те, що вони зненацька, без бодай якого-небудь еволюційного підготування пережили вторгнення сучасних людей, котрі вже володіли повноцінними мисливськими вміннями.

Однак гіпотезу масового винищення, як її називають, у випадку Австралії/Нової Гвінеї не оминула критика. Критики вказують, що досі не було знайдено кісток вимерлих австралійських/новоґвінейських гігантів із переконливими доказами смерті від рук людини або хоча б доказами, що вони співіснували з людьми. Прибічники гіпотези про масове вигублення відповідають: навряд чи можна сподіватися на виявлення місць забиття, якщо винищення відбулося дуже швидко і давно, наприклад, упродовж кількох тисячоліть близько 40 тис. років тому. Критики висувають у відповідь на це пояснення контртеорію: тварини-велетні, найпевніше, стали жертвою зміни клімату, скажімо, сильної посухи на й без того вже посушливому Австралійському континенті. Дебати навколо цього питання тривають.

Особисто я не можу збагнути, чому б це австралійські тварини-велетні, переживши безліч посух упродовж десятків мільйонів років австралійської історії, раптово всі вирішили перемерти майже одночасно — точнісінько і зовсім випадково під час першої появи людей на