Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

аляскійцям пройти до Великих рівнин в околицях нинішнього канадського міста Едмонтон. Так було здолано останню значну перешкоду, яка перетинала шлях сучасних людей із Аляски до Патагонії. Едмонтонські першопрохідці мали би застати Великі рівнини, коли ті рясніли дичиною. Вони би процвітали в таких умовах, зростали чисельно і поступово просувалися на південь, заселивши врешті-решт усю півкулю.

Ще один факт узгоджується із нашими очікуваннями щодо того, які наслідки мала би викликати поява людини на південь від канадського льодового поясу. Як і Австралія/Нова Гвінея, Америка попервах рясніла великими ссавцями. Близько 15 тис. років тому американський Захід нагадував теперішню рівнину Серенґеті, що в Африці: тут паслися великі стада коней і слонів, на них полювали леви та гепарди, а навколо сновигали представники таких екзотичних видів, як верблюди та велетенські наземні лінивці. Як і в Австралії/Новій Гвінеї, більшість цих великих ссавців зникли. Якщо в Австралії їхнє вимирання відбулося понад 30 тис. років тому, то в Америці воно настало близько 17—12 тис. років тому. Для тих вимерлих американських ссавців, чиї кістки виявлено в найбільших кількостях і датовано особливо чітко, це вимирання можна датувати точніше десь 11 000 р. до н. е. Два, мабуть, найточніше датовані вимирання — зникнення шастських наземних лінивців9 і гаринґтонських снігових кіз10 у районі Великого каньйону — від- будися протягом одного-двох сторіч після 11 100 р. до н. е. Випадково чи ні, ця дата збігається в межах похибки вимірювання із датою прибуття носіїв культури Кловіс у район Великого каньйону.

Виявлення численних кістяків мамонтів із кловіськими наконечниками списів між ребрами підказує, що цей збіг не випадковий. Натрапляючи на своєму шляху в ході просування на південь Америки на великих тварин, які доти ніколи не бачили людину, мисливці, напевно, виявили, що цих тварин легко вбивати, тож винищили їх. Прибічники альтернативної теорії припускають, що великі ссавці Америки стали жертвами кліматичної зміни наприкінці останнього зледеніння, котра (ще більше ускладнивши завдання сучасним палеонтологам) також сталася близько 11 000 р. до н. е.

Особисто я у кліматичній теорії зникнення мегафауни Америки бачу ту саму проблему, що й у аналогічній теорії щодо Австралії/Нової Гвінеї. Великі тварини Америки вже якось пережили закінчення 22 попередніх зледенінь. Чому вони раптом обрали 23-тє, щоб одностайно вимерти на очах у нібито невинних людей? Чому вони зникли в усіх природних зонах: не тільки у тих, площа яких скорочувалася, а й у тих, які наприкінці останнього зледеніння зазнали територіального розширення? Тому я припускаю, що відповідальність тут несуть мисливці культури Кловіс, але дискусію з цього питання поки що рано закривати. Та хоч би яка із теорій виявилася правдивою, більшість видів великих диких тварин, які би за інших умов могли стати об’єктами одомашнення для корінних американців, у силу тих або тих обставин щезли.

Так само остаточно не з’ясовано, чи мисливці культури Кловіс були першими американцями. Як завжди трапляється із будь-якими претензіями на щось найперше, в цьому випадку теж постійно з’являються заяви про відкриття докловіських людських стоянок в Америці. Щороку зринають кілька таких заяв, які попервах виглядають переконливими й захопливими, а потім настає черга неминучої проблеми витлумачення. Чи знайдені під час розкопок знаряддя справді були витвором рук людини чи просто каменями із природною формою? Чи можна покластися на встановлені радіовуглецеві дати, котрі часто перекреслює яка-небудь із численних проблем, що переслідують радіовуглецеве датування? Якщо дати коректні, чи справді вони стосуються продуктів людської діяльності, а не просто є головешками деревного вугілля 15 000-літньої давнини, які випадково опинилися біля кам’яного знаряддя, виготовленого 9 тис. років тому?

Аби краще відчути ці проблеми, розгляньмо такий типовий і часто згадуваний приклад докловіських артефактів. У бразильському гроті Педра

Фурада археологи знайшли печерні малюнки, безумовно створені людьми. У купах каміння біля підніжжя скелі вони виявили кілька каменів, форма яких наштовхувала на думку, що, можливо, це були грубі знаряддя праці. Крім того, дослідники натрапили на гадані вогнища, головешки деревного вугілля з яких дали радіовуглецеві дати близько 35 тис. років тому. Статті про знахідки у Педра Фурада були прийняті до друку в престижному й дуже вибагливому міжнародному науковому журналі «Nature».

Проте жоден із каменів, знайдених біля підніжжя скелі, не є настільки однозначно витвором рук людини, як кловіські наконечники списів або знаряддя зі Кро-Маньйона. Якщо сотні тисяч каменів падають із високої скелі впродовж сотень тисяч років, багато з них розбиваються і розколюються від удару об кам’яне підніжжя, а деякі після цього нагадуватимуть грубі знаряддя праці, відщеплені або розбиті людьми. В Західній Європі та в багатьох місцях Амазонії археологи провели радіовуглецеве датування фарб, використаних у печерному живописі, але в Педра Фурада цього не було зроблено. В цій місцевості часто трапляються лісові пожежі, після яких лишається багато деревного вугілля, яке вітри й потоки води постійно заносять у печери. Жодні докази не пов’язують головешки деревного вугілля 35 000-річної давнини із неспростовно людськими печерними малюнками в Педра Фурада. Попри те, що група першовідкривачів лишається незворушною в своїй впевненості, інша команда археологів, які не займалися розкопками в Педра Фурада, але прихильно ставилися до гіпотези про докловіських поселенців, нещодавно відвідала це місце і повернулася не зовсім переконана.

Найпереконливіша північноамериканська знахідка, яка поки що заслуговує на найбільшу довіру як можливий докловіський слід перебування людини в Америці, — це медоукрофтський грот у штаті Пенсильванія, з якого було отримано пов’язані із людською діяльністю радіовуглецеві дати приблизно 16 000-річної давнини. В цьому разі жоден археолог не заперечує, що там у багатьох ретельно розкопаних археологічних шарах знайдено багато артефактів людського походження. Але найдавніші радіовуглецеві дати, отримані з цієї стоянки, не мають сенсу, позаяк рослинні й тваринні види, пов’язані з ними, існували в Пенсильванії тільки в пізніші часи, коли клімат пом’якшився, і навряд чи могли втриматися там у часи зледеніння 16 тис. років тому. Тож залишається тільки здогадуватися, що зразки деревного вугілля із найдавніших шарів людського заселення містять післякловіське деревне вугілля, в яке просочився давніший вуглець. Найпереконливіший докловіський кандидат із Південної Америки — стоянка Монте Верде на півдні

Чилі, датована щонайменше 15 тис. років тому. Вона також видається багатьом археологам дуже вірогідною, але їхній ентузіазм стриманий із огляду на всі попередні розчарування.

Якщо в Америці справді було докловіське населення, чому так важко довести його існування? Археологи розкопали сотні американських стоянок, чітко віднесених до періоду між 2000 і 11 000 р. до н. е., зокрема десятки кло- віських стоянок північноамериканського Заходу, гротів у