Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

...я знову зіштовхнувся з незнайомкою – тільки цього разу вона виходила з будинку, а я заходив. 

Усмішка вихідного дня заграла на її вустах, і я забув про свою «неготовність»: 

– Мені здається, що ми з вами вже як старі добрі знайомі? 

– Такі старі, що навіть забули імена одне одного! 

– Прийшов час згадати. Марина, – дівчина протягла мені руку, – ми з вами сусіди, тож частіше бачитимемося. 

– Справді? У такому разі, я – Олексій. Приємно познайомитися. Щиро радий знайомству. 

– Навзаєм! 

– Значить... сусіди? 

– Так. Я нещодавно переїхала до цього будинку. П’ятий поверх – вікна саме над вашими, – Марина вказала рукою на вікна своєї квартири. 

– Не таке й близьке сусідство – проте приємно мати сусідів, що рятують котів! 

– До речі, як Тимофій? 

– Добре. І я ніяк не можу подякувати вам за його порятунок. Одним словом, ми всі вам вдячні. 

Марина всміхнулася й запитала: 

– Хто це всі? – її очі магнетизували мене, і я не міг відвести від неї погляду. 

– Я, Тимофій і його... батько. 

– Батько? – Марина з цікавістю подивилася на мене й додала: – Таке буває? 

– Виявляється, буває. Я теж був скептиком, поки це не трапилося зі мною, – і розповів Марині про про котячу «драму», свідком якої я став і, яка змінила не лише моє з Котом життя, але й звичні погляди на нього. Я так захопився розповіддю, що жодного разу не згадав про обіцянку не вступати в довгі розмови із власницею усмішки вихідного дня. – Мама впевнена, що таке могло трапитися лише зі мною, і сказала, що мені потрібна жінка, яка не залишить мені вибору! Але я з нею категорично не згоден. 

Марина всміхнулася на мою останню репліку. 

– Дійсно, випадок унікальний, але це могло трапитися з ким завгодно, та... 

– Випадковості не випадкові? 

– Так, можливо, це знак. 

– Знак чого? 

– У цьому вам і треба розібратися! 

Нашу розмову перервав телефонний дзвінок. 

– Пробачте, мені вже час, – сказала Марина, завершивши телефонну розмову, – було приємно познайомитися. До побачення. 

– До побачення, – неохоче відповів я, – побачимося... 

З одного боку я відчув розчарування, що не стримав своїх обіцянок, а з іншого – що наша розмова тривала так недовго. Загалом же був задоволений собою, але відкрито цього не визнавав. Марина залишила по собі якийсь неповторний «аромат» своєї особистості – шкода, що цю тендітну субстанцію не можна захистити від вивітрювання. Про цю дівчину було приємно думати. І я дозволяв собі це робити частіше, ніж потрібно. Зі мною почало відбуватися щось дивне – у мене з’явився поетичний настрій і це радувало й лякало одночасно, бо поезія завжди була для мене таємницею за сімома печатками. Єдине, чим я міг оперувати – це економічні терміни, формули, графіки та діаграми. А в моєму випадку набагато більше розповіла б лише кардіограма, оскільки я спостерігав у себе прискорений пульс, стрибки тиску й солодку млость у районі серця. 

Але в наступну мить холодний аналітичний розум сказав категоричне: «Стоп! Зупинись, якщо не хочеш закохатися! Контролюй свої почуття. Тебе можна зрозуміти – ти познайомився з гарною дівчиною. Це нормально. І…це мине». – «А якщо не мине? Може, я не хочу, щоб це минало?» Останнє питання внутрішнього діалогу дещо обеззброїло мене, оскільки я був більш схильний до відповіді «так» ніж «ні».  

Потім я знову забував про всі логічні викладки й поринав у спогади. Таким чином, я влаштовував собі емоційні гойдалки. І це мене дуже дратувало. Я не знав, чого хотів, і ця невизначеність створювала стійкий дисбаланс усередині. Мені дійсно потрібно охолонути, перемикнути увагу й дати подіям розвиватися самостійно. До того ж попереду важливий проєкт і я не міг собі дозволити розслабитися. 

Закоханість – для мене є зоною відчуження, про яку я нічого не знав, але цих знань заздалегідь боявся. Попри «нахімічені» пояснення, мусив зізнатися, що боюся цього почуття. Можливо, Марина – саме та жінка, яка здатна розворушити мене, примусити забитися моє серце частіше й розкрити переді мною іншу сторону життя? «Якщо хтось і навчить любити, то лише вона!» – раптом зі всією ясністю винесло вердикт серце. І це злякало мене не на жарт. Почуття вийшли з-під контролю, і мені стало зле від цих внутрішніх прозрінь. 

Щоб звільнитися від нав’язливих думок, я вирішив вийти й провітритися. Уже біля дверей, поправляючи комір пальта перед дзеркалом, зрозумів, що не хочу нікуди йти. Я зняв верхній одяг і взуття, надягнув халат, налив келих вина й знову заснув перед телевізором.