Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Після останньої розмови з Мариною минуло два тижні. Усі ці дні я не бачив її, але був не проти випадково зіштовхнутися з нею. Хотілося tomber sur un visage de connaisanse (фр. наштовхнутися на знайоме обличчя). Але дівчина все не з’являлася і її образ суттєво збляк у моїй свідомості. 

У мене справи йшли як завжди – кожного ранку все починалося спочатку й рухалося по колу. Однак, останнім часом стабільність, в котру я так свято вірив, почала втрачати свою привабливість. Мені захотілося екстриму. Хотілося розірвати коло циклічності. У такі моменти я згадував Марину й страшенно бажав запросити її на каву. 

Невже я втомився від постійної гонитви за успіхом? Те, що раніше було причиною моєї легкості, тепер стало важкою ношею. Добре, що це траплялося лише ненадовго, а тоді я «повертався» й ставав самим собою. А може це взагалі не я? Тому що в її очах я прочитав, що є інший світ – той, про який я нічого не знав – він був для мене забороненим плодом, але який дуже хотілося скуштувати. 

Мої батьки любили одне одного, але в якийсь момент усього цього не стало. Це невимовно боляче – утрачати цілий світ, який зник з людиною, котру ти любиш. Може саме тоді я зробив ставку на стабільність, роботу, бо любов виявилася занадто нестійкою структурою, яка може зникнути в будь-який момент. Мені хотілося гарантій, що все це нікуди не зникне, хотілося вибудувати стратегію, контролювати кожен етап. Однак любов – це найнелогічніша річ на світі, тут не може бути прорахованих алгоритмів. Моя біда в тім, що до кохання я ставився як до кризової ситуації, а не як до подарунка долі. Для мене почуття – це своєрідний противник, для боротьби з яким я мав вибудувати лінію оборони. 

Кохати – означає бути відкритим усім вітрам, а сучасна людина занадто закрита й відкритися для неї – надскладне завдання. Коли я згадував усмішку вихідного дня, у мене теплішало на серці, але разом з тим виникали побоювання, що мої почуття залишаться без відповіді. Нічого не можна гарантувати, нічого неможливо передбачити наперед. Я опинився в глухому куті й, ще не граючи, уже підраховував можливі втрати. Може, Марина і є тим подарунком долі, а я навіть не можу як слід порадіти цьому! Натяк на щастя паралізував мій розум. Я боявся його й хотів одночасно. Чисто людський парадокс. Чи був я щасливим коли-небудь, не знаю. Можливо в дитинстві, але тоді усе замінила фінансова стабільність, робота, яка стала кам’яною стіною, за котрою я сховався від справжнього життя. 

І чи є взагалі щасливі люди? Якщо я, наприклад, провів би соціологічне опитування в моєму офісі й поставив респондентам одне-єдине запитання: «Що таке щастя?», то не впевнений, що отримав би хоч одну чітку відповідь. Через скляні стіни свого кабінету я бачив усе і всіх як на долоні: співробітники бігали, метушилися, вдавали заклопотаність, поспіхом пили каву, про щось говорили – також поспіхом і будь-що намагалися стрибнути вище власної голови. Навряд чи хто з них серйозно думав про щастя. Вони були занадто заклопотані, щоб думати про подібні «нісенітниці». 

Тож соцопитування провалилося б, оскільки його результати виявилися заздалегідь відомими. Я був упевнений, що нікого з моїх колег не можна було назвати щасливим. Узяти, наприклад, Аліну, яка що п’ять хвилин милувалася на свій манікюр, а потім на себе; Вадима, котрий розчарувався в коханні; тітку Люсю, нашу прибиральницю, яка ретельно мила підлогу й навіть не мріяла про краще життя. Вони були щасливі? Навряд чи. Звісно, критерії для щастя різні, проте щасливі люди всі однакові.  

Я так захопився роздумами, що не помітив, як до кабінету ввійшов директор, перервавши мої думки на найцікавішому місці. 

– Про що ти так задумався, що навіть не схопився зі стільця при появі керівника? – Вадим Вікторович любив пожартувати. – Ось документи, вивчи як слід і повідом про свої висновки, як тільки будеш готовий. 

– А ви що думаєте з цього приводу? 

– Думаю, ситуація безнадійна, але сподіваюся, ти зможеш урятувати цей корабель до того, як він піде на дно. 

– Я не чарівник. 

– Ти – чарівник та ще й із чарівною паличкою в кишені. Так що витягни її та почаклуй – люди вірять у тебе. 

– Звучить неймовірно. 

– Олексію, а ти не дай надії померти. Дивний ти якийсь сьогодні. Не захворів? 

– Ні, усе в порядку. Вадиме Вікторовичу, як думаєш, що таке... щастя? – запитав я і відразу пошкодував. 

– Директор спантеличено подивися на мене, але як істинний антикризовий керівник упевнено відповів: 

– Щастя, Олексію, це коли криза – подолана, а клієнт – задоволений. 

– І це все? 

– Це й так багато. Тому не забивай голову дурницями, а краще працюй. Чекаю на результати. 

– Очевидно, він теж не знав, що таке щастя. У нього, як і в мене, була лише робота. Розлучення стало причиною цього, і здавалося, Вадим Вікторович не збирався більше вступати у шлюб, бо вже був одружений з роботою. 

На прикладі своїх колег я міг вивести певну статистичну закономірність, а саме: більшість людей нещасливі. Вони швидше нещасні, ніж щасливі, і не уявляють, що може бути інакше. Це норма життя і більшість людей боїться перевищити середньостатистичний показник. 

Людина – тварина адаптивна й може звикнути до будь-яких умов. Звичка може зробити «нормальними» будь-які, навіть бидлячі умови життя. Я згадав слова Девіда Мітчелла: «Варто будь-якій тиранії стати повсякденною, і перемога її неминуча». А головними тиранами сучасної людини є гіперзайнятість і потяг до середньостатистичної норми. 

Непомітно для себе я підійшов до тієї точки, де в мене більше не було впевненості ні в чому. Всі мої цінності виявилися псевдоцінностями; мої переконання – вірою в трьох китів; а таке важливе ділове життя – переливчастою мильною бульбашкою, яка ось-ось мала луснути в мене перед очима. Насправді я задовольнявся меншим, і багато роботи – це лише намагання заглушити внутрішню пустоту, яку до цього часу вважав повнотою. Раптом на думку спала смішна ідея – все кинути й заявити директору, що мені потрібно більше часу на особисте життя, запросити Марину на каву й може навіть поцілувати її.