Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Недільний ранок виявився туманним – туман стояв такий густий, що нічого не було видно на відстані витягнутої руки. Я встав рано і о шостій вже пив каву. Навколо панувала тиша – місто не поспішало прокидатися. Коти спали, міцно притиснувшись одне до одного. Мені б теж не завадило як слід відпочити, але ранкова тиша виявилася такою магнетичною, що я мимоволі піддався спокусі відчути її на смак.
Цей вихідний я планував провести як звичайна людина: вигуляти котів, замовити обід з довозом і дивитися телевізор. Перспектива побути наодинці мене приваблювала.
Вигулюючи котів, я щомиті озирався, шукаючи очима незнайомку. Згадка про неї примушувала мене хвилюватися – не пам’ятаю, аби я коли-небудь переживав щось подібне. Такі емоції були настільки невластиві мені, що й не знав, як до них ставитися, яку оцінку їм дати, до якої категорії віднести, щоб зробити їх зрозумілими для себе...
А взагалі досить думати про неї – я ж навіть імені її не знаю!
***
Через тиждень образ дівчини майже повністю стерся з моєї пам’яті і я про неї більше не згадував. І не дивно – кожен робочий день був перенасичений різноманітними подіями, що мимовільним враженням навряд чи судилося жити довго.
Але виявилося, цей випадок не вписувався у середньостатистичні закономірності, він був винятком із правила, а не самим правилом. У житті, як і в бізнесі, одна випадковість може змінити все. І чим більше ти ігноруєш можливість втручання випадку в свої справи, тим більша ймовірність, що випадок утрутиться й покаже все, на що він здатен. Тому контроль і прогнозування є вкрай важливими. Добре, що, як правило, люди й процеси в більшості своїй прогнозовані, інакше будь-яка діяльність виявилася б безглуздою. Проте у ситуації з цією дівчиною було складно щось спрогнозувати. І, коли я зовсім забув про її існування, вона нагадала про себе так само несподівано і яскраво, як і в першу нашу зустріч. Я навіть про себе почав називати її «Міс Несподіванка».
Тож, настав ранок понеділка і я із серйозним виглядом і міцно затягнутою краваткою поспішав на роботу. Вранці мали відбутися важливі переговори, і всі мої думки крутилися навколо цього питання. Я різко відкрив вхідні двері й зіштовхнувся з незнайомкою, яка саме поверталася з ранкової пробіжки.
– Доброго ранку! – привіталася вона з усмішкою, яку я миттєво назвав «усмішкою вихідного дня». Здавалося, дівчина перебуває в гармонії із собою та світом 24/7.
Для мене це був феномен, що не піддавався розумінню. На долю секунди я відчув роздратування з приводу того, що люди можуть мати такий задоволений і розслаблений вигляд у понеділок уранці. Це недопустимо! Це моветон! У той час, коли інші тяжко працюють і розв’язують складні питання, хтось просто... насолоджується життям. Перед цією усмішкою мої переваги ставали недоліками. Мені захотілося, щоб ці переговори як мінімум уже закінчилися, а як максимум провалилися в тартари. Але я розумів, що це неможливо, і тому відчув ще більше роздратування. Усе відбувалося не за планом.
– Доброго ранку, – привітався я як можна привітніше, однак про вдячність знову забув.
Тут у нашу розмову несподівано втрутилася жінка літнього віку, яка в цей момент спускалася зі сходів, але це їй заледве вдавалося. Вона попросила підтримати її. Сьогодні їй не було кому допомогти. А в неї артрит і високий тиск, тож вона прямує до лікарні й не знає, як вона туди дістанеться власними силами – усе це ми дізналися, поки жінка долала три останні сходинки.
Пенсіонерка дійсно пересувалася повільніше, ніж черепаха й ніяк би не встигла в поліклініку до її закриття. Зрештою, я вирішив доробити розпочату справу й запропонував свою допомогу. Разом з незнайомкою ми всадовили стареньку на заднє сидіння.
– Дякую за допомогу! – рятувальниця чужих котів знову обдарувала мене усмішкою вихідного дня і променистим поглядом. Я вже не шкодував, що можу запізнитися на переговори, які за останні кілька хвилин встигли стати такими далекими, як Марс чи Юпітер.
Не пам’ятаю, як минув день, все було мовби в тумані. І куди б я не звернув свій погляд, скрізь зустрічав блакитні очі, які всміхалися мені. Але в кінці робочого дня, коли емоційне виснаження далося взнаки, я прийшов до висновку, що незнайомка порушує мою внутрішню рівновагу й це погано впливає на робочий процес. Такі яскраві емоції лише заважають там, де потрібна раціональна й холодна голова. Тому краще нам більше не зустрічатися, а якщо це станеться – то емоційно не вмикатися і не починати розмову взагалі. Отож, я пообіцяв собі тримати почуття під контролем. Стабільність і робота поки що мали для мене ключове значення, і я не хотів утрачати контроль над ситуацією. Звісно, нове обличчя й знайомство урізноманітнило моє життя, але я не хотів платити за це внутрішнім дисбалансом. До цього я був поки не готовий. Однак життя не збиралося в мене питати, готовий я чи не готовий – у нього були свої плани на мене, і ці плани, звісно, йшли в розріз із моїми. Бо наступного дня...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В тіні магнолій , Катерина Бахтурова», після закриття браузера.