Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим знизав плечима, холодно відмахнувшись.

— Чергове створіння. Пустота таких ще наплодить.

Арсен насупився, глянув на нього гостро — як батько на сина, що знову напартачив.

— Не заливай, пацан! Ти втратив Артема через свою безпечність, а тепер ще й Титан? Брат того хлопця приходив до мене — в розпачі, благав, щоб хто завгодно навчив малого, тільки не ти зі своєю репутацією. Скільки разів я казав: думай, перш ніж лізти в пекло?

Максим стиснув щелепу, але очей не відвів. У грудях щось здригнулося — не байдужий голос кинув це в обличчя, і хоч маска холоду трималася, удар пройшов крізь неї.

— Артем сам вибрав свою смерть. Я не нянька. Титан — просто туша з кістками. Впораємося.

Арсен похитав головою, обличчя напружилося від стриманої злості.

— Впораємося, кажеш? Особисто ти? Максе, ти за своїм гонором світу білого не бачиш. Привів цю тварюку до наших дверей. Це не "просто туша" — це загроза. І якщо знову підставиш нас через свою впертість, я сам тебе пристрелю, синку.

Слова вдарили, як камінь об бетон. Максим відчув, як у грудях щось тріснуло — не від гніву, а від ваги тих слів, кинутих близькою людиною. Він не відповів, але погляд — гострий, холодний, ніби ніж у піхвах — сказав усе: про Артема, про Титана, про провину, що гнила десь усередині. Арсен перехопив цей погляд, очі звузилися, голос пом’якшав, ніби стримуючи власний гнів.

— Щоб бути вчителем, Максиме, мало вимагати від новачків, — додав він тихо. — Треба показувати, як треба. Сам знаєш.

Максим пирхнув, тримаючи його погляд.

— Ти не так мене навчав. Зі мною ніхто не возився.

Арсен усміхнувся, у очах промайнула тінь давніх днів.

— Бо ти й не був зеленим, хлопче. Це було видно в твоїх очах.

Вони замовкли. Мить повисла — стара пам’ять про вилазки, уроки в попелі, коли Арсен тягнув його з пекла. Максим опустив погляд, кивнув коротко — знак, що почув.

Арсен зробив паузу, потім обернувся до Сталкерів, що гуділи неподалік, перевіряючи спорядження.

— Хлопці з вилазки кажуть, щось ворушиться біля Лівого берега. Але спершу — урок. Є група новачків у Паладини. Ти їх навчиш, Максе. Прямо зараз, — він глянув на нього, очі звузилися. — Покажи, що вмієш. І не просто словами — діями.

Максим стиснув губи, але кивнув. Арсенів тон — напівнаказ, напіввиклик — зачепив, але він проковтнув це. Вони рушили до майданчика, де юрмилися новобранці — десяток молодих облич, ще не пошматованих Пустотою, у свіжій броні з тактичних уламків. Максим став перед ними, руки в боки, погляд — лезо. Арсен зупинився збоку, склавши руки, шрам напружений — він чекав уроку.

Максим обвів їх очима — хтось тремтів, хтось тримав виправку. Він пирхнув — колись і сам був таким, поки Арсен не вибив дурну зелень. Голос різонув повітря:

— Пустота — не гра, хлопці. Там смерть, а не правила. Зброя — ваше життя: приклад до плеча, палець над спуском, не на ньому, щоб не продірявити собі ногу. Рухайтеся низько, кроками, без стрибків — висунеш голову, і її зірве. Пропустиш тінь у руїнах — ти труп. Блукач відгризе ногу, Рейдер — горло. Титан розчавить, якщо не знатимете його шию.

Він узяв автомат із рук худого новачка, що стояв попереду, поправив його хват — хлопець тримав зброю, як лопату.

— Ось так, — кинув Максим, вдаривши прикладом собі в плече. — І не стій стовпом, як мішень. Крок убік, присідай, тримай кут. Побачив ворога — стріляй першим. Думаєш — пізно.

Широкоплечий новобранець із самовдоволеною усмішкою ступив уперед.

— Я й так усе знаю. Краще за тебе зроблю.

Максим звузив очі, пирхнув.

— Докажи. Нападай.

Хлопець вихопив ніж із піхов, кинувся вперед — швидкий, але незграбний, ніж блиснув у сонці. Максим ухилився одним рухом, схопив його зап’ястя, крутнув — ніж дзенькнув об землю. Удар ногою в коліно — і новобранець гепнувся, хекнувши. Максим вирвав пістолет із кобури хлопця, присів на нього зверху, дуло вперлося в обличчя. Очі новачка розширилися, самовдоволення зникло.

Сидячи на ньому, Максим прогудів, голос холодний, як сталь:

— Ви тут не для геройства. Забудьте казки про славу. Ваше завдання — повернутися живими й не підставити інших. Не слухатимете — станете кормом для мутантів. Або для мене, якщо я вас витягатиму.

Він встав, кинув пістолет хлопцеві в груди — той ледве впіймав, кашляючи. Новачки перезирнулися, хтось ковтнув, хтось стиснув кулаки. Арсен усміхнувся крізь шрам.

— Добре сказано. Сила — це розум. Слухайте його — доживете.

Раптово до Арсена підбіг один із бійців, голос тремтів від поспіху:

— Арсен! Чорна Мітка приїхала. З Цитаделі.

У ту ж мить на двір із ревом увірвався пікап — не новий, а загартований Пустотою. Кузов обшитий товстими сталевими листами, подекуди пом’ятий і порізаний слідами кігтів. Замість лобового скла — броньована плита з вузькою проріззю для водія, бампер усипаний шипами, що стирчали, як зуби хижака. Колеса — широкі, з ланцюгами для бездоріжжя, рипіли по асфальту, залишаючи за собою хмару пилу. Життя у дворі Форту завмерло: діти зупинилися, торгаші замовкли, усі погляди прикипіли до машини.