Читати книгу - "Учень убивці"

— Коб мертвий. Хто доглядатиме моїх коней дорогою назад?

— Тоді залиш головного конюха, — з огидою промовив Гален, а потім, подумавши, додав: — Я сам з ним розберуся, коли ти повернешся додому. Нічого страшного. Але з іншими варто розправитись негайно. Хтозна, раптом бастард отруїв ще якесь вино у твоїх покоях, а слуги, на жаль, його випили.

— Все може бути. Знайди мені нового лакея.

— Нехай це зробить твоя дружина. Тобі треба зараз бути з нею. Вона щойно втратила брата. Ти повинен з жахом говорити про те, що відбулося. Спробуй звинуватити бастарда, а не Веріті, але не дуже переконуй її. А завтра, коли ти теж переживатимеш тяжку втрату, побачимо, до чого приведе взаємне співчуття.

— Вона здорова, як корова, і бліда, неначе риба.

— Але в цьому гірському краю ти станеш володарем Внутрішнього королівства, яке можна буде легко захистити. Ти ж знаєш, що Прибережні герцогства не підтримають тебе, а Ферроу і Тілт не вистоять між Гірським королівством та Прибережними герцогствами. Окрім того, їй не обов’язково жити після того, як народиться перша дитина.

— Фітц Чівелрі Провидець, — промовив Веріті у моєму сні. Король Шрюд та Чейд грали в кості. Пейшенс уві сні переверталася на другий бік.

— Чівелрі? — тихо запитала вона. — Це ти?

— Ні, — відповів я. — Це ніхто. Взагалі ніхто.

Вона кивнула і знову заснула.

Коли я прийшов до тями, було темно. Я лишився сам. Моя щелепа тремтіла, а підборіддя та сорочка були мокрі від слини. Язик уже не так німів. «Виходить, отрута не вб’є мене?» — подумав я. Але хіба це мало значення? Все одно в мене не буде можливості щось сказати. Мої руки задубіли, і страшенно хотілося пити. «Цікаво, Раріск уже помер?» — подумалось; адже він випив набагато більше вина, ніж я. А Чейд говорив, що отрута була досить сильною.

Наче у відповідь на своє питання я почув виття на місяць, у якому відчувався страшенний біль. Воно не припинялося, а навпаки, ставало сильнішим. Моє серце розривалося: хазяїн Нюхача помер.

Я одразу ж торкнувся його Вітом: «Я знаю. Знаю». Ми разом тремтіли, доки вмирав той, кого він так любив. Нас охопила глибока самотність. «Хлопчику?» — слабко, але впевнено подумав пес. Він лапами й мордою пошкрібся у двері й відчинив їх. Пес підійшов до мене, і я відчув, як від мене смердить: димом, кров’ю та потом від страху. Він ліг біля мене, поклавши голову на спину. Після цього між нами знову встановився зв’язок, який став сильнішим після смерті Раріска.

«Він покинув мене. Мені боляче».

«Я знаю. Пройшло вже багато часу. Ти звільниш мене?» Старий пес підняв голову. На щастя, люди не вміють тужити так, як собаки. Але, незважаючи на свої страждання, пес піднявся і почав зношеними зубами гризти мої пута. Я відчув, що вони послабились, але не мав сил, щоб розірвати їх. Нюхач повернув голову так, щоб гризти їх кутніми зубами. Нарешті мотузки тріснули і я простягнув руки вперед. Від цього все почало боліти інакше. Я досі не відчував власних рук, але зміг перевернутися, щоб моє обличчя не лежало в соломі. Ми з Нюхачем одночасно зітхнули. Він поклав голову мені на груди, і я обійняв його задубілою рукою. Мене знову почало тіпати. Мої м’язи так сильно напружувалися і розслаблялися, що аж іскри з очей летіли. Але це минулось, і я зміг перевести подих.

Я знову розплющив очі. Світло засліпило мене, проте я не знав, чи воно справжнє. Біля мене Нюхач махав хвостом, стукаючи ним об сіно. Барріч повільно схилився біля нас і лагідно погладив Нюхача. Коли мої очі звикли до світла ліхтаря, я побачив його стражденне обличчя.

— Ти помираєш? — холоднокровно запитав він кам’яним голосом.

— Не впевнений, — спробував сказати я, але мій язик усе ще не слухався. Він встав і кудись пішов, забравши ліхтар. Я залишився в темряві.

Потім Барріч знову повернувся з ліхтарем і приніс відро води. Він підняв мою голову і змусив прополоскати рота.

— Не ковтай, — попередив він. Але я б і так не зміг, бо тіло погано мене слухалося. Він двічі змусив мене прополоскати рота, а потім ледь не втопив, намагаючись мене напоїти. Я відсунув відро задубілою рукою.

— Ні, — тільки й спромігся сказати.

Здається, скоро туман у моїй голові почав розсіюватися. Я поворушив язиком, відчувши свої зуби.

— Я вбив Коба, — повідомив я.

— Я знаю. Його тіло принесли до стайні, а мені ніхто нічого не сказав.

— Як ти знайшов мене?

Барріч зітхнув.

— Я відчув це.

— Ти почув Нюхача.

— Так. Його виття.

— Я не про це.

Настала довга тиша.

— Відчувати і користуватись — то різні речі.

Я не міг нічого на це відповісти, а через кілька хвилин промовив:

— Це Коб зарізав тебе на сходах.

— Невже? — Барріч замислився. — А я думав, чому собаки майже не гавкали: вони знали його. Лише Ковалик відреагував.

Раптом мої руки ожили. Я склав їх на грудях і почав гойдати. Нюхач заскавчав.

— Перестань, — прошипів Барріч.

— Я нічого не можу з собою зараз зробити, — відповів я. — Все так болить! Я намагаюся позбутися цього.

Барріч замовк.

— Ти допоможеш мені? — нарешті запитав я.

— Не знаю, — тихо сказав він, а потім майже благально додав: — Фітце, що з тобою? На кого ти перетворився?

— На кого й ти, — зізнався я. — На людину короля. Барріче, вони збираються вбити Веріті. В такому випадку Регал стане королем.

— Що ти таке говориш?

— Доки я тут пояснюватиму, це може статися. Допоможи мені звідси вибратися.

Здавалося, пройшла вічність, поки Барріч усе обміркував. Але врешті-решт він допоміг мені встати. Я тримався за його рукав, шкутильгаючи до дверей, за якими була ніч.

Розділ 23

Весілля

Мистецтво дипломатії полягає в тому, щоб знати більше про суперника, аніж він про тебе. Завжди треба діяти з позиції сили. Таких правил дотримувалися Шрюд з Веріті.

— Нам треба поговорити з Августом. Він наша єдина надія.

Ми сиділи на пагорбі над палацом. Починав жевріти світанок. Ми не відійшли далеко: місцевість була дуже крутою, а в мене не