Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Одного разу його простягнуті вперед руки намацали кам’яний постамент з порожньою вершиною, а трохи згодом він уже дерся щаблями прикріпленої до стіни драбини, намагаючись добутися нагору, туди, де нестерпно тхне і звідки котяться палючі хвилі. Перед його очима у калейдоскопічному вирі виникали фантасмагоричні образи, які через певні проміжки часу зникали у безкрайній безодні мороку, де у ще глибшій пітьмі шалено оберталися сонця і світи. Він згадав давні міфи про Цілковитий Хаос, у центрі якого перебуває сліпий і божевільний бог Азатот, Повелитель Усього, оточений ордами оскаженілих безформних танцюристів і заколисаний ледь чутним монотонним посвистом демонічної флейти у лапах невідомої істоти.

А потім різкий звук із зовнішнього світу вивів його зі стану отупіння і породив у душі невимовний жах. Він так і не дізнався, що то був за звук, — можливо, грім одного з феєрверків, що їх упродовж літа влаштовували на Федерал-Гілл, коли городяни славили різних янголів-охоронців або святих, яких шанують у їхніх рідних селах в Італії. Хай там як, а Блейк голосно зойкнув, упав із драбини та наосліп рушив захаращеною підлогою ледь освітленої кімнати.

За мить Блейк зрозумів, куди потрапив, і відчайдушно кинувся униз вузькими гвинтовими сходами, на кожному оберті набиваючи синці об кам’яні стіни. Потім був жахливий біг крізь павутиння неосяжного нефу, схожі на привидів арки якого розчинялись у пітьмі під самою стелею, а далі він продерся через знайомий захаращений сміттям підвал, вискочив назовні поруч із вуличними ліхтарями і, не тямлячи себе, кинувся униз схилом примарного пагорба повз ветхі фронтони й високі чорні башти похмурого мовчазного міста, а далі — східним схилом пагорба вгору, до старовинних дверей свого дому.

Прийшовши вранці до тями, Блейк виявив, що лежить повністю одягнений на підлозі свого кабінету. Одяг був брудний, у павутинні, а все тіло, схоже, зранене і вкрите синцями. Глянувши на себе у дзеркало, він побачив, що у нього добряче обсмалене волосся, від одягу страшенно чимось тхнуло — ось тоді у нього і здали нерви. Після цього він тільки те й робив, що безсило сидів удома в халаті, напружено дивився у західне вікно і гарячково заповнював свій щоденник, тремтячи від страху в очікуванні буревію.

Восьмого серпня майже опівночі налетіла страшенна гроза. По всьому місту били блискавки, повідомляли навіть, що бачили дві кульові. Лило як із відра, а нескінченний гуркіт грому позбавив сну тисячі городян. Блейк геть утратив спокій, переймаючись надійністю системи освітлення, і близько першої ночі спробував зателефонувати до компанії з електропостачання, але на ту пору телефони з міркувань безпеки уже вимкнули. Він усе записував у щоденнику, і великі, нерівні, інколи геть нерозбірливі карлючки по-своєму розповідали історію наростання його божевілля і відчаю у надряпаних наосліп рядках.

Щоб краще було видно місто, йому доводилося сидіти у темряві, і, схоже, більшу частину часу він провів за письмовим столом, з тривогою вдивляючись крізь потоки води і понад милями лискучих дахів середмістя, як удалині мерехтять сузір’я вогнів Федерал-Гілл. Час від часу він робив розлогі записи у щоденнику, і дві сторінки списані уривками фраз на зразок: «Світло не повинно зникати…», «Воно знає, де я…», «Я мушу його знищити…», «Воно прикликає мене, але цього разу, напевно, не завдасть мені шкоди…»

А потім в усьому місті зникло світло. Якщо вірити запису в журналі міської електростанції, це сталося о 2:12 ночі, однак у щоденнику Блейка згадки про час немає. Записано тільки: «Світла нема — поможи мені, Господи». На Федерал-Гілл зійшлися спостерігачі — такі ж стривожені, як і сам Блейк, і купка змоклих до рубця людей блукала вулицями і площами навколо зловісного храму, тримаючи в руках прикриті парасольками свічки, електричні ліхтарики, лампади, розп’яття і різноманітні обереги, поширені на півдні Італії. Вони дякували Богові за кожен спалах блискавки і робили правицею загадкові знаки, коли раптом буря почала вщухати, блискавки спалахували дедалі рідше, а потім і зовсім згасли. Вітер посилився, загасивши майже всі свічки, і на місто опустилася загрозлива темрява. Хтось розбудив отця Мерлуццо з церкви Святого Духа, і він поспішив до зловісної площі — сказати вірянам щось заспокійливе. І тепер уже не було жодного сумніву — з темної башти долинав якийсь підозрілий шум.

Є достовірні свідчення про те, що сталось о 2.35: по-перше, самого священика, молодого, кмітливого і добре освіченого; по-друге, патрульного Вільяма Дж. Монагана з центрального управління поліції, надзвичайно надійного і сумлінного службовця, який, перервавши обхід, звернув на площу перевірити, що там робить стільки людей, а найголовніше — сімдесяти восьми присутніх там людей, що стояли довкола високої стіни перед храмом, особливо тих, хто був на площі, звідки видно східний фасад. Певна річ, не відбулося нічого такого, що можна було потрактувати як явище за рамками звичайного, природного порядку речей. Можна знайти чимало пояснень тому, що сталося. Ніхто з упевненістю не зможе сказати, які хімічні реакції відбувались у циклопічному, погано провітрюваному, давно покинутому приміщенні, наповненому різноманітним непотребом. Смердючі випари, самовільне загоряння, тиск газів, що утворилися внаслідок тривалого процесу гниття, — причиною могло стати будь-яке з безлічі цілком природних явищ. І, звісно, не можна також виключати фактор свідомого шарлатанства. Сама по собі подія була доволі простою і тривала фактично трохи більше трьох хвилин. Отець Мерлуццо, людина вельми пунктуальна, весь час поглядав на годинник.

Усе почалося з наростання глухого гуркоту всередині чорної башти. Потім якийсь час із храму йшов сильний сморід, який дуже швидко став ядучим і задушливим. Згодом почувся тріск розщепленого дерева, і велетенський важкий предмет впав у дворі попід темною стіною східного фасаду. Свічки позгасали, тож башти не було видно, але коли предмет опинився на землі, у ньому впізнали закіптюжену віконницю зі східного стрілчастого вікна.

Одразу після цього з невидимих висот на площу повіяло нестерпним смородом, і спостерігачі, відчувши напад нудоти, затремтіли від жаху і мало не знепритомніли. Водночас повітря здригнулося, наче від помаху могутніх крил, і несподіваний подув вітру зі сходу, значно потужніший за попередні, зірвав з голів капелюхи і повидирав із рук мокрі парасолі. Тепер було неможливо бодай щось розгледіти без світла, хоча ті з присутніх, що витріщалися вгору, наче побачили якусь густу чорну пляму на тлі синьо-чорного неба — розповзлася така собі безформна хмара диму, а потім із швидкістю комети понеслась у східному напрямку.

Оце і все. Люди, занімілі від побожного страху, не знали, що його робити, та й чи треба взагалі щось робити. Не розуміючи, що сталося, вони не поспішали розходитися з площі, і коли за мить виголосили молитву, небо освітив різкий спалах запізнілої блискавки, а за нею оглушливий гуркіт грому розверз насичені вологою небеса. За півгодини злива ущухла, а ще за чверть години вуличні ліхтарі засяяли знову, і змучені після усіх цих жахіть люди з полегкістю розійшлися по домівках.

Наступного дня газети побіжно згадали про цю подію у зв’язку з новинами про небувалу громовицю. Схоже, що сліпуча блискавка і оглушливий гуркіт грому на кшталт тих, що спостерігалися на Федерал-Гілл, були ще потужнішими далі на схід, де також помітили цей природний феномен і так само відчули страшенний сморід. Але найсильніше це явище позначилося над Коледж-Гілл, де грім розбудив усіх мешканців і породив безліч пересудів. Серед тих,