Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Концерт мав початися о пів на дев’яту, втім, уже було близько десятої, коли маестрові Аженору Ґомесу нарешті вдалося зібрати всіх оркестрантів і розпочати програму.

Але гості не поспішали припиняти своїх невимушених балачок за келихами в залі та в саду, тож комендатору довелося взяти в руки мікрофон і, стримуючи гнів, серйозним тоном закликати всіх до уваги:

— Шановні гості, концерт ось-ось розпочнеться, попрошу вас поквапитися…

Ніхто не міг не послухатися, бо заклик звучав радше як наказ, аніж запрошення. Гамір потроху вщухав, кавалери і дами розсілися на свої місця, та багато хто й далі стояв, чекаючи вдалої нагоди непомітно загубитися. Це була виняткова, добірна та напрочуд елітна публіка: з відвертих декольте дам усіма барвами вилискували коштовності, кавалери красувались у смокінгах, а маестро — у неперевершеному фраку. Дона Флор і дона Норма сіли в першому ряду, недалеко від дони Імакулади й архієпископа-примаса, який, коли вірити чуткам, уже зовсім скоро мав прийняти кардинальський сан.

У маестро Аженора Ґомеса калатало серце («та я вже ті концерти мав, як горіхи лущити, а тут знову переминаюся з ноги на ногу, мов уперше… і так щоразу»). Він зосередився й таки змахнув своєю диригентською паличкою.

Першу частину концерту публіка слухала уважно і часто аплодувала. Штивно і велично прозвучав марш Шуберта, заплакала чарівна скрипка доктора Венсеслау Вейґи мелодією Дрдли, зірвавши шквал овацій і захоплені вигуки деяких шанувальників, зокрема доктора Ітазила Бенісіо, «теж відповідального лікаря та знаного артиста» (Силвіньйо). Щасливий маестро Ґомес вдоволено витирав краплі поту з чола.

У перерві гості, мов з голодного краю, кинулися до вишуканих закусок, де вперше в житті дона Норма та дона Флор скуштували кав’яр.

Дона Флор багато чула про кав’яр — особливо про те, що грам його на вагу золота — і він їй сподобався, хоча й був не зовсім звичний на смак. Дона Норма, навпаки, скривилась і, сміючись, зауважила, що їй більше смакує шампанське (вона вже випила аж два келихи):

— О, в цьому напої й гірчинка, і цікавинка, і ще якась солодкава біда…

Дона Флор раптом згадала Гульвісу, свого першого чоловіка-небіжчика, коли той саме повернувся з Ріо. Він вихвалявся, що куштував там славнозвісний кав’яр і на запитання, чи він йому сподобався, відповів:

— На смак, мов потка… Дуже сподобався!

Дона Норма пирснула, шампанське робило свою таємну справу: покійний був трохи божевільний, але завжди веселий і дотепний, а вже як щось бовкне… «Дівчинко моя, а небіжчик добре знав, що каже…»

З’явився доктор Теодоро попід руку з Бідолашним Урбано, якого він силоміць тягнув до столу, дона Флор поклала йому на тарілку різноманітних закусок, не забувши про кав’яр.

На другу частину концерту зібрати гостей було не так уже й легко. Бо коли справжні шанувальники музики вже сіли на свої місця, виявилося, що їх значно менше, ніж охочих набити черево. Та комендатор дав знак починати, маестро змахнув паличкою й оркестр заграв «Просту сповідь».

Після чарівної композиції Френсіса Томе настала кульмінація концерту: соло на віолончелі у виконанні комендатора Адріано Піреса.

Ось тут запанувала справжня тиша: навіть у буфеті та на кухні слуги затамували подих, а офіціанти припинили подавати напої аж до кінця номера. Дона Імакулада особисто розпорядилася, щоб, коли гратиме господар, і муха не пролетіла.

А комендатор Адріано Пірес, цей скупий, черствий мільйонер, забувши про все на світі, поринув у музику, ставши раптом звичайнісіньким чоловіком.

Щойно його віолончель затихла, навколо залунали безкінечні оплески; сеу Адріано, вказуючи на маестро та оркестрантів, вдячно вклонявся. Звідусіль лунало «браво!» та «біс!» і не лише цінувальники, а й звичайні гості щиро бажали поринути знову в це неперевершене звучання віолончелі. Шаленіли всі, а особливо старався біржовий спекулянт Аліріо де Алмейда, який у музиці петрав, як свиня у перці, зате його бізнес цілком був у руках комендатора.

Як згодом влучно зауважив Бідолашний Урбано, номер комендатора слід було ставити останнім, бо після нього більшість запрошених розсипалися по залах, щоб випити й поспілкуватися. Дехто не наважився встати і вийти, тому слухали решту виступів геть неуважно або зовсім байдуже, з нетерпінням чекаючи завершення. Час до часу хтось таки набирався сміливості й, перепрошуючи, прямував до столів з їжею і напоями.

Утім «Сини Орфея» зовсім не помічали цих дрібних втеч, продовжуючи грати так само натхненно. Шанувальників музики засмучували ці раптові дезертирства та постійні перешіптування. Дона Норма зі своїм «тсс» обернулась, щоб угамувати нечем, саме в той момент, коли доктор Теодоро, віддано дивлячись на дружину, розпочав своє соло на фаготі. Дона Імакулада, яка теж уважно стежила за виступом, теж обернулась і загрозливо глянула крізь свій лорнет на тих невгамовних. Цього було досить, щоб запанувала гробова тиша і ніхто не наважився більше встати й піти.

Солодке звучання фагота розлилося садом, формуючи ореол любові над чорнокосою доною Флор.

А дона Флор, млосно стуливши повіки, слухала романс і думала, як же багато дав їй цей добрий чоловік. Ось вона сидить там, де й не мріяла опинитися, — у саду найаристократичнішого дому Баїї біля його преосвященства архієпископа-примаса в пурпурової мантії, оздобленій горностаєм.

Стільки їй дав цей Теодоро: спокій, упевненість, оточив порядком та комфортом, представив високоповажному суспільству. А зараз ось видобуває з вузьких глибин фагота ніжні звуки: так звучить його кохання, його відданість. Хіба можна бажати кращого чоловіка?

Коли вибухнули оплески, дона Норма помітила, як по щоці в подруги скотилася сльоза. «Сльози щастя» радо всміхнулася добра сусідка, яка теж пишалася успіхом доктора:

— Блискуче виконання…

Навіть сама дона Імакулада зволила обдарувати дону Флор похвалою:

— Ваш чоловік дуже вдало виступив…

Щойно стихли останні звуки попурі з «Веселої вдови», останнього номеру концерту, і у великій приймальній залі почалися танці. Але в саду слухачі й досі вітали диригента та оркестрантів. Дона Флор забула витерти сльозу, і доктор Теодоро, побачивши, як зворушило її виконання, зрозумів, що ось вона, справжня винагорода за довгих півроку репетицій.

Із дому прийшли по Еліо Баста, який весь вечір був уповноважений грати на роялі самби та фокстроти, танго та болеро. Доктор Теодоро, з фаготом у руках, запропонував уже йти — було вже далеко за північ, — але дона Норма випрохала ще п’ять хвилиночок, щоб перехилити останній келих шампанського: «Обожнюю шампанське!»

Вона випила два і в таксі весело сміялася, сама не знаючи з чого. А дона Флор сиділа, стиснувши чоловікову долоню. Вони обговорювали вечір, свято і концерт зокрема, і зійшлися на тому, що все було на найвищому рівні, столи вгиналися