read-books.club » Фентезі » Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська 📚 - Українською

Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності" автора Ольга Обська. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 118 119 120 ... 143
Перейти на сторінку:
Розділ 74. Брат

До Рональда і Заїри стрімко наближався чоловік. Високий, смаглявий, з чорним волоссям і темними, як ніч, очима. Рональд одразу зрозумів, що це Ворон. У його рисах він побачив щось рідне, хоча нікому не зміг би пояснити, що саме. У ньому не було батькової різкості, суворості, грізності. Скоріше він виглядав таємничим. І все ж таки в цьому обличчі відображалося щось ледь вловимо знайоме, від чого в грудях протяжно кольнуло — БРАТ!..

Вся увага Ворона була зосереджена на Заїрі. Він був пекельно злий. Розпалений так, що жар його гніву відчувався фізично навіть на відстані.

— Навіщо ти це робиш? — різко спитав він у неї. — Навіщо?

Ворон запізнився. Усього на пару секунд. Своїм палаючим поглядом він вибив посудину з рук Заїри. Та відлетіла на кілька метрів, ударилася об кам'яну підлогу і з дзвоном розсипалася на дрібні шматочки. Але провидиця вже встигла нанести на родове тавро Рональда трохи чорної рідини. Шкіру обпалило холодом. Тремтіння, що виморожує, пробігло по руці, і слідом озноб охопив все тіло, заважаючи нормально вдихнути. Але хвиля відчуттів зійшла так само несподівано, як і накотила. Залишилося лише дивне заціпеніння.

— Я хотіла полегшити його страждання, — посміхнулася Заїра, відсахнувшись від Рональда.

Ворон продовжував стрімко насуватися на неї, а вона відступала.

— Полегшити чи додати нових? — Пропалив він свою жертву поглядом чорних очей.

— Вважаєш, він не в силах обійтися без підказок? Йому потрібні орієнтири, потрібні розпізнавальні знаки? Без них він не зможе її знайти? Він що, сліпий і глухий? Вважаєш його байдужим? Гарної ж ти думки про брата.

Заїра вперлася спиною в стіну. Відступати більше не було куди. Ворон навис над нею.

— Ти граєш не за правилами. Крапленими картами, — він підняв її руки вгору, обхопивши зап'ястя. Позбавляючи найменшої можливості захищатись. — Ти з самого початку підтасувала колоду.

Заїра була повністю у його владі, але в її очах не було страху. Вона дивилася на Ворона з зухвалою посмішкою.

— Я захищала її. Хтось мав подбати і про неї. Вона має право на свободу.

— Свободу?! — Ворон рвано дихав, втискаючи її напруженим тілом у стіну. Простір між ними іскрив. — Ти перейшла межу, хіба не розумієш?!

— І що ти зі мною зробиш, напівкровко? — Заїра зухвало глянула в його очі.

На мить Рональдові здалося, що Ворон доведений до такої несамовитості, що Заїрі справді зараз буде непереливки. Він відчував, що той не може більше стримувати гнів. І Ворон справді не стримався — вихлюпнув агресію в несподіваний короткий шалений поцілунок.

Заїра заплющила очі і чуттєво застогнала, а коли покарання закінчилося, сказала тихо, вже без виклику:

— Так, я підтасовувала карти і смикала за ниточки. Але я лише хотіла, щоб вона мала право вибору. Як у нього. Дай їм свободу. Вони її заслужили. Досить грати з ними у піддавки.

Дивний звук, схожий на скрип зачинення дверей, пролунав звідкись збоку. Рональд мимоволі розвернув голову, хоч і пам'ятав, що з того боку жодних дверей немає. Він так і не зміг зрозуміти, що стало джерелом звуку. А коли знову перевів погляд на пару, що з'ясовувала стосунки, побачив тільки Ворона, який з досадою вдарив кулаком по стіні. Заїра безвісти зникла. Як це їй вдалося?

Заціпеніння, яке тримало в лещатах останні кілька хвилин, почало спадати. І Рональд зміг, нарешті, зрушити з місця. Перед тим, як натягнути туніку, він машинально потер плече. Там, де було тавро, шкіра здалася незвично гладенькою. Значить, Заїра таки зробила те, що збиралася — позбавила мітки?

— Так, ти більше не маєш родового знаку, — Ворон уже взяв себе в руки і попрямував до Рональда. У чорних очах мерехтіло відлуння гніву. А ще там світилося щось таке рідне, що в грудях нестерпно запекло. БРАТ!

Вони обійнялися. Міцно. Досі незнайомі сильні терпкі почуття розтікалися по жилах. Брат! Людина, яка ніколи не зрадить. Якій можна довіряти як собі.

— Ти впораєшся, Рональде, — Ворон відсторонився, щоб підкріпити слова впевненим поглядом. — Впораєшся і без тавра.

Так, можливо, й справді, воно лише заважало. Останнім часом Рональд не знав, чи можна вірити його сигналам.

— Прислухайся до себе. Ти вже й так знаєш усі відповіді.

Вони кілька хвилин стояли мовчки, вивчаючи один одного. Запам'ятовуючи. Потім Ворон поплескав по плечу:

— Ходімо. Проводжу. Тобі тут не можна довго залишатися.

Він повів довгими темними коридорами. Рональд відчував, що тільки-но Ворон доведе до безпечного місця, їм доведеться розлучитися. А йому так хотілося поговорити з братом. Йому стільки треба було дізнатися в нього. Той наче прочитав думки.

— Запитуй, тільки найважливіше. У нас мало часу.

— Чому ти сказав, що Заїра грає крапленими картами? Що ти мав на увазі?

Ворон похмурнів.

— Її краплені карти — це Ізіаль, Ральфій, Текранц.

Двох перших Рональд знав, а хто такий Текранц? Чи не той підпільний маг, якого Алітайя на допиті називала Владикою?

— Вона постійно підтасовувала колоду. Я хотів, щоб на вашому шляху не було перешкод, але вона назвала це грою у піддавки. Я був проти випробувань, але вона вважала, що тільки випробування дають можливість зробити свідомий вибір. Вона не слухала мене, не погоджувалася. Вона занадто норовлива. Вона вітряна, порочна, незалежна і робить лише те, що вважає за потрібне…

— Ти кохаєш її, — несподівано зрозумів Рональд.

Ворон помовчав і похмуро відповів:

— Давно й без взаємності… Я кохаю її, а вона любить свободу… Але колись вона стане моєю.

У цій останній фразі, у впевненій інтонації, вперто піднятому підборідді, Рональд вловив щось знайоме. Відлуння якихось своїх емоцій та думок. А що він хотів? Брат є брат — рідна кров.

Вони вийшли із замку. Ворон ішов попереду, а Рональд слідував за ним. Магічні нитки слухняно розпліталися, даючи дорогу. Біля містка Ворон зупинився.

— Настав час прощатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 118 119 120 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"