Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— А ви, мабуть… — здійнявши брови, сержант втомлено натякнув, що йому варто назватися.

— Я? Тоні бляха Соретті! І це мій пентхаус, і моя дівчина.

Я видихнула. Вперше. Це було вперше, коли він визнав, що я його дівчина. А через триклятого Джаспера Мерзоту-п’ятого я навіть не могла збагнути одразу, як ставлюся до цього.

— Тоді повідомляю вам, пане Соретті, що її затримано за підозрою у нападі, — відрубав сержант Вілкінс, демонструючи, що він геть не вражений господарем цього помешкання і його втручанням.

Ось тут я нарешті змусила себе розтулити рота. Варто сказати щось. Розповісти босу і заразом поліцейським, що вони пропустили. Та Тоні відреагував миттєво — похитав головою і наказав:

— Мовчи. Ані. Пари. З вуст.

І бажання розмовляти і суперечити йому одразу зникло, враховуючи яким сталевим й безкомпромісним був його тон.

— За п’ятнадцять хвилин сюди прибуде найкращій в місті адвокат, він усе скаже за тебе, Елізабет.

Нічого собі! Він і адвоката вже найняв? Що ще він встиг зробити?

Я розширила очі, намагаючись без слів пояснити Соретті, що я ж тому захиснику моїх прав нічого ще не казала, навряд він зможе говорити від мого імені, але бос вже перемкнув увагу на копів.

— Нехай їде у відділок, — настрій у сержанта одразу зіпсувався, як тільки він почув чарівне — не для нього і його братії — слово «адвокат».

— Без цього ніяк? — поцікавився бос. Жодних емоцій і ні краплини збентеження. Він ніби проводив ділові переговори, і геть не переймався ані моїм станом, ані взагалі присутністю.

— Пане Соретті, я знаю, хто ви і хто той Бартолом’ю. Ви обоє зі своїми грошима суцільний головний біль для мене, тому нехай ваші юристи гризуться у відділку, де усе це буде оформлено за правилами, — промимрив невдоволено сержант. — Панно Болтон, ми й далі гаятемо час? — й наступної миті змахнув рукою до мене.

— Ви хоч не вдягнете на мене кайданки?.. — випромінюючи відчай, попросила я. Цього я вже точно не переживу.

Сержант Вілкінс кинув косий погляд на Луку. На Тоні чомусь він дивитись не став. І видихнув:

— Враховуючи, яка ви налякана, це, мабуть, зайве.

— Дякую, — прошелестіла я, підходячи до нього.

— Оце і все? — форкнув Лука, вказавши на мене, та звертався він до друга. — Ти відпустиш її так? Лайно! Поїхати з тобою, Елізабет? Сумніваюся, що ти звикла бувати у відділках.

Твоя правда, Луко, я не бувала там ще жодного разу! Ані вдома, ані у Нью-Йорку.

— Не варто, — похитала я головою, позираючи на боса.

Соретті нічого не відповів йому, та він, мабуть, і не чув обурення свого ледь не найголовнішого шпигуна, бо вже прикладав телефон до вуха, знов надзвонюючи комусь. Мабуть, збирався повідомити адвокату, щоб той прямував одразу до відділка.

— Buongiorno, stellina mia[1]!

Ти знущаєшся з мене, єнотику?!

Я ледь не заволала це вголос!

Мене тут затримали, майже заарештували, а ти воркочеш з якоюсь черговою хльоркою, коли мене ще навіть не вивели з пентхауса? Яка ж ти паскуда, голубе мій!

— Впізнала? — не помічаючи, як витягнулося моє лице від потрясіння й злості, продовжував він, поки ми прямували до ліфта. — Так-так, це Тоні. Сумувала?

Від цього питання спина вкрилася липким потом. І закортіло скоріше сховатись будь-де, хай навіть за ґратами, тільки б якомога далі від нього. Від усіх чоловіків, що сьогодні розчарували мене, нехай на Джаспера особливих надій я ніколи не покладала.

І коли двері вже сунули одна на одну, я стикнулася поглядом з карими очима й почула уривок фрази:

— Пам’ятаєш моє прохання? Я хочу, щоб ти зробила це зараз. Той вилупок ледь не скривдив близьку мені людину…

Притулившись до стінки ліфта, саме там, де на вечірці з ескортницями я опинилась затиснутою босовим тілом, я заплющила очі й зробила глибокий вдих, посміхаючись. Ось тепер я дозволила собі заплакати, і сльози повільно стікали по моїм щокам, поки патрульні вели мене до автівки.

____________

[1] Вітаю, зіронько моя! (італ.)