Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Небо пістрявіло дирижаблями більше, ніж зазвичай. Вони громовито перегукувалися густим вібрато. Усередині офіцери перевіряли масивну зброю, натирали до блиску дзеркала.

На віддалі від острова Страк, посеред Великої Смоли, за місцем злиття двох рік, розкинувся невеличкий відокремлений острівець. Хтось називав його Малим Страком, хоча справжньої назви він не мав. Клапоть землі вкривали хіба що чагарники, уламки дерев’яної щогли й протрухлі мотузи, які зрідка служили для екстреного швартування. Острівець був неосвітлений та повністю відрізаний від міста — ні потайних тунелів, ані човнів, прив’язаних до підгнилих колод. А все ж тієї ночі спокій його обплетених ряскою вод було порушено. Монтджон Рятуй стояв у центрі мовчазної групи. Навколо їх обступали покручені тіні карликових баньянів та бугили. Позаду Рятуя підпирала небо ебенова міць Парламенту. Мерехтіли вікна. Шипливе вирування води приглушувало згуки нічного міста.

Рятуй, як завжди в бездоганному костюмі, повільно роззирнувся навколо. Компанія зібралася строката: шість людей, окрім нього самого, одна хепрі й один водяник. А ще вони притягли із собою дебелого й вгодованого породистого пса. Люди і ксенії мали вельми пристойний вигляд, хіба крім Поробленого-двірника й іще якоїсь замурзаної дитини. Була також стара пані в подертій, колись пишній сукні й миловидна молоденька дебютантка. Мускулястий бородань і кістлявий клерк в окулярах.

Усі людські й нелюдські постаті видавалися неприродно тихими і спокійними. На кожному був щонайменш один шар просторої одежі. У водяника на стегнах теліпалася широчезна пов’язка, і навіть на пса натягли сміховинну коротеньку камізельку.

Всі очі незмигно стежили за Рятуєм. Той поволі почав розв’язувати шарф.

Як тільки з плечей упав останній виток тканини, з-під неї виринула темна тінь.

Щось туго обвилося навколо шиї Рятуя.

Воно дуже скидалося на праву руку людини. Шкіра на ній була бузково-червона. На зап’ястку плоть стрімко переходила в півметровий зміїстий хвіст. Він обкрутився навколо шиї чоловіка, встромивши мокрий, пульсуючий кінчик просто в шкіру.

Пальці руки ледь-ледь заворушилися й уп’ялися в тіло Рятуя.

За мить всі інші почали знімати зі себе одіж. Хепрі розстебнула широкі штани, стара пані — свій старомодний турнюр. Кожен зняв із себе ту річ, що ховала рухливу руку й хвіст, який то скручувався, то розкручувався під шкірою. Пальці легенько тріпотіли, ніби грали на нервових закінченнях, як на піаніно. У когось така рука приросла до внутрішнього боку стегна, в іншого — до пояса, ще в когось — до калитки. Навіть собака вовтузився з жилеткою, доки вуличний хлопчак не допоміг розщіпнути безглузду одежину. До волохатої шкури пса кріпилася така сама рука-паразит.

Разом було п’ять правих рук і п’ять лівих, їхні вкриті товстою крапчастою шкірою хвости невпинно вигиналися.

Люди, Ксенії та пес підійшли ближче й стали в коло.

За сигналом Рятуя з-під шкіри своїх хазяїв з густим цмоканням виринули товсті кінчики хвостів. Люди, водяники, хепрі й пес здригнулися й поточилися; судомно розкрились роти, невротично заблимали очі. Із ран сочилася в’язка й густа, як смола, сукровиця. Мокрі від крові хвости сліпо вихляли в повітрі, мов гігантські черви. Вони потягувалися й тріпотіли, торкаючись одне одного.

Тіла носіїв гнулися докупи, ніби перешіптуючись, та так і заціпеніли.

У рукохапів тривала нарада.

Рукохапи були символом віроломства й продажності, брудна пляма на обличчі історії. Складні й потаємні істоти. Могутні паразити.

Про них блукало чимало пліток та легенд. Люди пащекували, що рукохапи — то духи недобрих мерців, таке собі покарання за гріхи. Казали також, що якщо вбивця наклав на себе руки, то ці ж криваві руки будуть смикатися й розтягуватися, доки зовсім не відірвуться та поповзуть геть, і що саме так і народжувалися рукохапи.

Було чимало вигадок, але й правда теж була. Істоти ці існували з інфекції, відбирали контроль над розумом і тілом своїх бранців, наділяючи їх дивними силами. Процес був незворотний. Рукохапи могли жити тільки за рахунок життя інших.

Їх століттями тримали в таємниці — секретна раса, жива легенда. Ніби тривожний сон. Час від часу містом пробігала чутка, що якась відома і ненависна усім особа стала жертвою рукохапа. Ходили історії про звивання якоїсь тварі під одягом в інших містян, незбагненні зміни в поведінці. Будь-яке беззаконня списували на рахунок рукохапів. Однак, попри байки й плітки, жоден такий так нікому й не стрівся.

Багато людей в Новому Кробузоні вірили, що рукохапи, якщо вони взагалі існували в цьому місті, зникли.

У тіні своїх знерухомлених тіл-хазяїнів могутні паразити ковзали одне об одне вимащеними загуслою кров’ю хвостами. Їхні корчі скидалися на безумну оргію нижчих форм життя.

Вони ділилися інформацією. Рятуй розповів, що знав, віддав накази. Потім повторив своїй рідні, що сказав Радґаттер. Знову пояснив, що майбутнє рукохапів також залежало від ловів глитай-нетель. Розповів, що Радґаттер тонко натякнув: прийдешні добрі стосунки уряду і новокробузонських рукохапів можуть залежати від їхньої готовності зробити свій внесок у таємну війну.

Рукохапи посперечалися своєю липкою тактильною мовою й урешті дійшли спільної думки.

За дві-три хвилини вони з жалем відірвалися одне від одного й пірнули назад у відкриті отвори тіл своїх носіїв. Кожне тіло спазматично смикнулося, приймаючи назад хвіст. Блимали очі, закривалися роти. Верталися на місце штани й шарфи.

Як і домовились, вони розділилися на п’ять пар. Кожна складалася з одного правого рукохапа, як Рятуй, й одного лівого. Сам Рятуй лишився в парі з собакою.

Він пройшов декілька кроків і витягнув із кущів об’ємну сумку. Звідти витяг п’ять дзеркальних шоломів, п’ять пов’язок на очі з грубої тканини, декілька пар міцних шкіряних шлейок та дев’ять заряджених кременівок. Один шолом був спеціально зроблений для водяника й один довгастий — для пса.

Кожен рукохап-лівиця звелів своєму носію зігнутися й узяти шолом, кожен праворукий надів пов’язку на очі. Рятуй нацупив на свого чотирилапого товариша шолом і міцно затягнув ремінці. Собі ж нап’яв очну пов’язку, та так туго, що взагалі нічого не міг побачити.

Пари рушили. Кожен незрячий правиця міцно тримав за руку свого партнера. Водяник тримався за дебютантку, стара пані — за клерка, Пороблений — за хепрі, хлопчак — навдивовижу міцно за мускулястого чоловіка, а Рятуй тримався за пса, якого він не міг бачити.

— Інструкції всім зрозумілі? — запитав Рятуй вголос, оскільки був надто далеко, щоб говорити дотиковою мовою рукохапів. — Згадайте, чому вас учили. Без питань, завдання складне й дивне. Ніколи таким не займалися. Ліві, ваш