Читати книгу - "Очікування шторму"

два тому, гнилого лютневого дня, коли широкі хмари йшли низько, мало не торкаючись даху госпіталю, і колючий дощ періщив, немов батіг, Оленка познайомилася з шофером Миколою. Він привіз якогось майора й сидів у кабіні машини. Оленка бігла через круглий асфальтований двір у двоповерховий особняк з товстими похмурими колонами біля входу, де жив увесь медичний персонал госпіталю. Микола відчинив дверцята, гукнув:

— Дівчино, загальмуй! — Вона зупинилась. А він сказав: — Пригости чайком, мила. Змерз, як дідько.

— Біжи за мною, — відповіла вона.

І він побіг.

Розчервоніла й весела, вона напоїла його чаєм з міцною заваркою і грудками цукру. Він пив із задоволенням. Дмухав на край металевого кухля. Й розповідав смішні анекдоти, багато з яких Оленка чула і раніше. Та вона однак сміялась. Їй було весело з ним. І вона відчувала, що подобається йому.

Микола приїжджав іще тричі, все з тим же майором. Але двічі Оленка, як на зло, чергувала. А останнього разу майор пробув у госпіталі лише кілька хвилин.

Прощаючись, Микола обіцяв незабаром заїхати. Але обіцянки не викопав.

… Оленчине ліжко стояло біля вікна. В кімнаті з високими, пофарбованими в салатовий колір панелями було свіжо й чисто. Широка шафа, поставлена до стіни торцем, загороджувала вхід, утворюючи перед дверима маленький тамбур, прикритий вузенькою, барвистою завіскою. Кімната на трьох. Посередині — стіл. На ньому темна бордова вазочка з молодими розпухлими гілочками граба.

Стягнувши покривало, Оленка сіла на ліжко. Високо піднявши руки, зняла блузку. Тут же почула, як двері без стуку відчинились. Оленка злякано запитала:

— Хто там?

Гойднулася портьєра. Неприваблива на обличчя дівчина в білому халаті зупинилася біля столу, подивилася скоса на вазочку, потім сказала:

— До начальства госпіталю тебе викликають, Оленко.

— Спати хочу.

— З ночі?

— У шостій палаті на світанку моряк помер. При повній свідомості помирав. Усе пальці мої розглядав. І стверджував, що вони музикальні, що мені треба грати на віолончелі. А я цього інструмента не знаю. Ти коли-небудь бачила віолончель?

— Неодноразово, — упевнено відповіла дівчина. — Вона на саксофон схожа. Тільки труба довша.

— А я чомусь думала, що на гітару. Він так гарно про пальці говорив.

— Ні. На саксофон. Одягайся.

— У мене немає сил підвестися з ліжка, — зізналася Оленка.

— Чи скажу, що тебе не знайшла?

— Все одно не відстануть.

У кабінеті начальника госпіталю Оленка побачила тільки двох офіцерів.

— Вибачте, мені потрібен начальник, — сказала вона.

Й хотіла вийти.

— Не поспішайте, чарівна дівчино, — сказав немолодий огрядний полковник. — Вас звати Оленка?

— Так.

— Ось і чудово. Ми вас ждемо. Проходьте, будь ласка, Оленко. Сідайте. Я полковник Каїров. А це капітан Чирков.

Капітан був набагато молодший від полковника і, як здалося Оленці, серйозніший. За весь час він навіть не ворухнувсь і тільки дивився на Оленку пильно, наче просвічував рентгеном. Розгубленість, що спочатку опанувала Оленку, змінилася Цікавістю. Дівчина неквапно пройшла в глиб кабінету. Й опустилася в низьке незграбне крісло, покрите зім'ятим полотняним чохлом.

Каїров запитав:

— Оленко, ви знайомі з шофером Миколою Дешиним?

— З шофером Миколою — так. Але я не знаю, як його прізвище.

— Гляньте, будь ласка, — сказав капітан Чирков і вийняв з папки, що лежала перед ним, велику фотографію Дешина.

— Що він накоїв? — глянувши на фотографію, стурбовано спитала Оленка.

— Це він? — повторив запитання Каїров.

— Так.

— Він ваш друг?

— Ми знайомі, — спокійно, з внутрішньою гідністю відповіла дівчина.

— Давно?

— З лютого місяця. Він приїздив сюди.

— Часто? — запитав Чирков і чомусь збентежився. Кінчики його вух почервоніли дуже помітно.

— Тричі.

— Сам? — доброзичливо поцікавився Каїров.

— Ні, — похитала головою дівчина, перевела погляд на Чиркова й відповіла так, наче запитував капітан: — Він приїжджав з майором.

— Ви знаєте прізвище майора? — Голос у Чиркова був напружений, наче він над силу видавлював слова.

— Не цікавилася, — винувато призналась Оленка.

— А в обличчя його пам'ятаєте?

— Бачила один раз.

— Він тут є? — Чирков поклав перед нею кілька фотографій.

Оленка швидко знайшла фотографію майора Сизова:

— Ось він.

— Ви не помиляєтесь?

— Ні. Я його запам'ятала. Він подивився на мене так. Я зрозуміла, що не сподобалась йому.

— У жінок є таке чуття, — зауважив Каїров.

— Є, — підтвердила Оленка.

— До кого він приїжджав? — запитав Каїров.

— Не знаю.

— Жаль. — Каїров засмучено похитав головою. — Дуже жаль. Ми на вас дуже розраховували, Оленко.

— Якщо потрібно, я спробую дізнатися.

— Ми були б вам за це вдячні, — сказав Чирков і несподівано усміхнувся Оленці. Гарно, ніжно.

І вона ствердно відповіла:

— Я дізнаюся.

— Тільки робити це треба делікатно, не привертаючи зайвої уваги, — пояснив Каїров. — Між іншим… Зрозуміло?

— Так, — тихо й серйозно відповіла Оленка.

— Нехай це буде вашим комсомольським дорученням. Бойовим дорученням, — сказав Каїров, який полюбляв (що вдієш!) гучні фрази.

— Я приїду до вас завтра в цей час, — сказав Чирков, підводячись. — Строк достатній?

— Цілком. — Оленка теж підвелась.

— До побачення! —