Читати книгу - "Нічний цирк"

— А чому залишилася?

— Мені сподобався мосьє Лефевр. Моє змагання відбувалося в значно вужчому колі, а цирк здавався чимось особливим. Нечасто щастить знайти справді особливе місце. Я залишилася, щоб поспостерігати.

— Ти спостерігала за нами, — каже Селія.

Тсукіко киває.

— Розкажи мені про гру, — просить фокусниця, сподіваючись, що тепер Тсукіко стала балакучішою й відповість на відверте запитання.

— Вона грандіозніша, ніж тобі здається, — починає дівчина-змія. — Свого часу я теж не розуміла правил. Тут справа не лише в тому, що ти називаєш магією. Ти гадаєш, що новий намет у цирку — це хід? Усе геть інакше. Усе, що ти робиш, кожна мить щодня й щоночі — це хід. Ти носиш свою гральну дошку із собою, не ховаєш у шатрах і смугах. Хоча тебе і твого противника позбавили розкоші стояти на чітко окреслених полях.

Селія сьорбає чай і роздумує над почутим. Намагається осягнути, що все, що трапляється із цирком, з Марко, — лише частина чиєїсь гри.

— Ти кохаєш його? — питає Тсукіко, задумливо дивлячись на неї. На обличчі в дівчини-змії з’являється усмішка, котру можна було б вважати співчутливою, але Селії завжди здавалося, що зрозуміти вираз обличчя Тсукіко майже неможливо.

— Так, — погоджується вона.

— Ти впевнена, що він теж тебе кохає?

Селія не відповідає. Її бентежить те, як звучить запитання. Ще кілька годин тому вона була переконана в Маркових почуттях. Але в цій печері, оздобленій парфумованими шовками, усе, що здавалося сталим і беззаперечним, тепер видається мінливим, мов пара над піалою. Крихким, як ілюзія.

— Кохання непостійне й швидкоплинне, — каже Тсукіко. — Воно рідко буває твердинею, на якій можна щось вирішувати, хай би про яку гру йшлося.

Селія заплющує очі й намагається впоратися з тремтінням рук.

Щоб опанувати себе, вона витрачає більше часу, ніж хотіла б.

— Колись Ізобель гадала, що він кохає її, — веде далі дівчина-змія. — Вона була впевнена. І тому прийшла сюди, аби допомогти йому.

— Він кохає мене, — промовляє Селія, проте слова, що злітають з уст, видаються не такими впевненими, як ті, що їх вона промовляє подумки.

— Можливо, — погоджується Тсукіко. — Щодо маніпулювання людьми в нього руки на всі штуки. Хіба ти колись сама не брехала людям, кажучи їм те, що вони хотіли почути?

Селія не певна, що гірше: знання того, що наприкінці гри один із них мусить померти, чи ймовірність, що вона лише іграшка для Марко. Що вона — тільки фігура на дошці, котра чекає, поки її викинуть і оголосять мат.

— Різниця між суперником і партнером залежить лише від точки зору, — пояснює Тсукіко. — Крок убік — і та сама людина може опинитися чи тим, чи тим, чи взагалі кимось іншим. Важко зрозуміти, на чиєму обличчі немає маски. А в тебе, крім суперника, є ще чимало речей, яким ти мусиш дати раду.

— У тебе було інакше? — цікавиться Селія.

— Моя арена не була такою величною. Було задіяно менше людей, ми менше пересувалися. Якби там не відбувалося змагання, ніхто не рятував би те місце. Зараз воно, здається, здебільшого перетворилося на чайний сад. Відколи завершилося змагання, я туди не поверталася.

— Але цирк може існувати й коли змагання... закінчиться, — запевняє Селія.

— Було б гарно, — погоджується Тсукіко. — Це було б чудовою даниною пам’яті твоєму герові Тіссену. Але буде складно зробити цирк цілком незалежним від тебе й твого суперника. Чимало відповідальності за все це лежить на твоїх плечах. Саме ти — його життєдайна сила. Якщо я встромлю тобі в серце ніж просто зараз, потяг зійде з рейок.

Селія ставить піалу з чаєм і спостерігає, як під плавний рух потяга на його поверхні з’являються ледь помітні брижі. Подумки вона рахує, скільки часу знадобиться, щоб зупинити поїзд і як довго вона зможе змушувати своє серце битися. Схоже, усе залежить від ножа.

— Мабуть, — урешті каже вона.

— Якщо я знищу вогнище чи того, хто його береже, теж почнуться проблеми, чи не так?

Селія киває.

— Якщо ти хочеш, аби цирк пережив завершення змагання, тобі доведеться добряче попрацювати, — підсумовує Тсукіко.

— Ти пропонуєш мені допомогу? — дивується чарівниця, сподіваючись, що дівчина могла б допомогти з розшифровуванням Маркових записів, адже вони обидва — учні одного наставника.

— Ні. — Тсукіко ввічливо хитає головою й намагається пом’якшити ефект від неприємних слів усмішкою. — Якщо ти будеш не в змозі впоратися із цим самостійно, я прийду на допомогу. Усе це й без того триває занадто довго, але я дам тобі ще трохи часу.

— Скільки? — наполягає Селія.

Дівчина-змія сьорбає чай.

— Я не можу контролювати час, —