Читати книгу - "Сонячний Птах"

І він осушив чашу.

Слабкість тіла душила його, притискаючи на твердому солом’яному матраці. Йому коштувало великих зусиль підняти голову або руку, й він ненавидів своє тіло, яке так його підвело тепер. Він повільно обернув голову й розплющив очі.

Із протилежного боку намету, на маті з плетеного очерету, сидів дивний маленький чоловічок. Манатассі подивився на нього з неприхованою цікавістю. Він нахилився над сувоєм дивного блискучого металу, який був почасти розгорнутий, і на м’якій поверхні того тонкого розгорнутого аркуша кінчиком загостреного ножа видряпував і нарізав якісь знаки. Щодня він гаяв багато годин на цю незвичайну роботу. Манатассі спостерігав за ним, стежачи за швидкими, схожими на пташині рухи його голови та рук, від чого подзвонювали сережки у його вухах, а густі пасма чорного волосся теліпалися над його спиною.

Голова здавалася надто великою для цього тіла з дивним горбом, а ноги й руки були довгими, товстими й брутальними на вигляд, темне волосся росло на руках до ліктів та на тильному боці довгих долонь мало конусоподібну форму – і Манатассі пригадав, яку швидкість і силу виявило це тіло в битві. Він трохи підвів голову й подивився на перев’язки, що сповивали нижню частину його тіла.

У цю хвилину Гай підхопився на ноги одним швидким рухом, підійшов до матраца й нахилився над ним, усміхаючись.

Гай сказав:

– Ти спиш, як грудне немовля.

І Манатассі подивився вгору на нього, дивуючись, що людина може сказати таку смертельну образу для верховного царя венді й усміхатися, коли це каже.

– Аю, принеси їсти, – гукнув Гай до старої жінки-рабині й сів на подушку поруч із матрацом Манатассі.

Поки Манатассі їв із величезним апетитом, він слухав неуважно безглуздий опис місяця як жінки з білим обличчям. Він дивувався, що такий майстерний воїн може бути таким наївним. Досить тільки глянути на місяць, як стає очевидно, що це корж із подрібненого зерна, й, коли Мітасі-Мітасі, єдиний великий бог, пожирає його, сліди його укусів чітко видні на круглому коржі.

– Ти це розумієш? – запитав Гай із глибокою стурбованістю, й Манатассі з готовністю відповів:

– Розумію, високонароджений.

– А ти в це віриш? – наполягав Гай.

– Вірю.

Манатассі дав ту відповідь, що, як він знав, задовольнить того, хто запитує, і Гай щасливо кивнув головою. Його зусилля просвітити царя рабів давали чудові результати. Він виклав йому теорію символічної репрезентації дуже ретельно, пояснивши Манатассі, що місяць не Астарта, а її символ, її монета, її знак і обіцянка. Він розповів йому, що зростання та зменшення місяця є символічним зображенням підкорення жінки чоловікові, які в жінки людського походження виявляються через періоди місячних захворювань.

– А тепер поговорімо про великого бога Ваала, – сказав Гай, і Манатассі внутрішньо зітхнув.

Він знав, що тепер буде. Цей дивний чоловік заговорить тепер про дірку в небі, крізь яку Мітасі-Мітасі заходить і виходить. Він спробує переконати Манатассі, що йдеться про чоловіка з розмаяною рудою бородою. Які суперечливі люди ці бліді, схожі на привидів створіння. Звісно, вони мають зброю, одяг і чудові надбання, виявляють майже чарівну вправність у суспільних і воєнних справах. Він бачив, як вони воюють і як працюють, і це справило на нього глибоке враження. А проте ці ж таки люди не можуть зрозуміти істин, що їх чудово розуміють навіть немовлята його племені.

Першими усвідомленими думками Манатассі, коли він виринув із гарячого туману лихоманки, були думки про втечу. Але тепер, переведений внаслідок слабкості на роль спостерігача, він здобув час переглянути свої плани. Він тут у безпеці, цей горбань-манекен наділений дивною владою, й він перебуває під його протекцією. Тепер він це знає. Ніхто не наважиться навіть доторкнутися до нього, поки його новий хазяїн тримає над ним свій щит.

Крім того, він знав, що тут можна багато чого навчитися. Якщо йому вдасться перейняти майстерність і знання цього народу, він стане більш озброєним. Він стане наймогутнішим військовим вождем, якого будь-коли знало його плем’я. Вони застосували своє вміння, щоб завдати йому поразки, він завдасть їм поразки завдяки цьому самому вмінню, якого він навчиться від них.

– Ти розумієш? – запитав Гай із великою вірою в переконливість своїх слів. – Ти розумієш, що Ваал – володар усього неба й землі?

– Розумію, – відповів Манатассі.

– Ти згоден визнати Астарту й великого Ваала богами?

– Я приймаю їх, – погодився з ним Манатассі, й Гай здавався дуже задоволеним.

– Вони поставили свій знак на тобі. Отже, ти мусиш присвятити себе служінню їм. Коли ми повернемося до міста, я влаштую церемонію у храмі великого Ваала. Я обрав для тебе боже ім’я – ти більше ніколи не називатимешся так, як колись.

– Якщо тобі так хочеться, високонароджений.

– Віднині ти носитимеш ім’я Тимон.

– Тимон, – цар рабів випробував це ім’я на язик.

– Він був жерцем-воїном у часи правління п’ятого Великого Лева. Великий чоловік.

Тимон кивнув головою, нічого не розуміючи, але задоволений, що він спостерігає, чекає і навчається.

– Високонароджений, – лагідно запитав він, – що то за знаки, які ти шкрябаєш на жовтому металі, щó вони означають?

Гай підхопився на ноги, схопив золотий сувій і підніс його до матраца.

– У такий спосіб ми складаємо слова, історії та думки.

Він заходився пояснювати, як відбувається процес письма, й був винагороджений тим, що Тимон дуже швидко опанував принцип фонетичного алфавіту.

На клапті шкіри він написав ім’я Тимона чорним чорнилом, розведеним на сажі, й вони разом повторили його вголос. Тимон радісно засміявся, що так швидко досяг помітних успіхів.

«А й справді, – подумав він, – тут так багато можна навчитися – і так мало для цього часу».

На глиняному ящику Кай Теренцій Варрон, консул Риму, знову пішов у наступ, натиснувши своїми легіонами в податливий центр Ганнібала. Центр прогнувся, усмоктавши наступ ворогів, як тісто, іспанці й галли відступили, як і було передбачено Ганнібалом.

– Ти зрозумів, Тимоне? Красу цього маневру, його абсолютну геніальність! – збуджено вигукнув Гай.

Тепер він розмовляв пунічною мовою, переставляючи фішки.

– А де був Маргабал? – збуджено запитав Тимон тією самою мовою.

За два роки він опанував цю мову майже досконало, лише трохи занадто розтягував голосні.

– Він був тут, – сказав Гай, доторкаючись до кавалерійських фішок, – стримуючи свого коня.

Тимон уявляв собі коня як прудконогу тварину, схожу на зебру, на чиїй спині їздили озброєні чоловіки.

– Варрон тепер опинився в пастці? – запитав Тимон.

– Так! Так! Ганнібал зім’яв його фронт й оточив його. А тоді що він зробив, Тимоне?

– Резерви? – припустив Тимон.

– Так! Так! Ти правильно мислиш! Він