Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

це не подіє, може, вона ніколи не використає цей шанс. А може, їй сподобається переміщатись у часі, може, вона ніколи не загубиться, не голодуватиме, її не арештовуватимуть, не переслідуватимуть, не ґвалтуватимуть чи битимуть. Але якщо їй це не сподобається? Якщо вона захоче бути простою звичайною дитиною? Клер? Клер, не плач…

Але я не можу зупинитися, стою і схлипую в жовтий гумовий фартух; нарешті Генрі підводиться й обіймає мене.

– Клер, цього може й не трапиться, – тихо каже він. – Просто я хочу залишити їй подушку безпеки. – Відчуваю його ребра крізь футболку. – Дозволь мені залишити їй хоча би це?

Киваю, і Генрі цілує моє чоло.

– Дякую, – каже він, а я знову плачу.

Субота, 27 жовтня 1984 року (Генрі сорок три, Клер тринадцять)

Генрі: Тепер я знаю, як усе скінчиться. Досвітнім осіннім ранком я опинюсь у долині. Буде хмарно і прохолодно; на мені чорне шерстяне пальто, черевики і рукавиці. Цієї дати немає у списку. Клер спатиме у своєму теплому двоярусному ліжку. Їй тринадцять.

Далекий постріл розріже сухе холодне повітря. Це сезон полювання на оленів. Десь там чоловіки у яскравому помаранчевому одязі сидітимуть, чекатимуть, стрілятимуть. Пізніше питимуть пиво та їстимуть бутерброди, які їм приготували дружини.

Розгуляється вітер, пошарудить фруктовим садом, зриваючи непотрібне листя з яблунь. У Медовларк-гауз гримнуть задні двері, з’являться два крихітних силуети в помаранчевих костюмах, що відбивають світло, з однаковими рушницями. Вони йтимуть у моєму напрямку, на галявину. Це Філіп і Марк. Мене вони не помітять: я притиснусь до високої трави, обернувшись темною нерухомою плямою на тлі бежевої і тьмяно-зеленої барв. Ярдів за двадцять від мене Філіп і Марк звернуть з доріжки й підуть до лісу.

Вони зупиняться і дослухаються. І почують швидше за мене: шурхіт, метання, щось рухається травою, велике, незграбне, білий спалах – може, хвіст? Воно прямуватиме до мене, до лугу, Марк підніме рушницю, ретельно прицілитися, натисне на курок, і…

Постріл, крик, людський крик. І тиша. Відтак: «Клер! Клер!» І більше нічого.

Якусь мить посиджу, не думаючи, не дихаючи. Філіп побіжить туди, і я побіжу, і Марк. Усі ми перетнемося в одному місці.

Але там нічого не буде. Лише кров на землі, блискуча і густа. Пом’яте сухотрав’я. Дивитимемося одне на одного, не впізнаючи, над калюжею крові.

У своєму ліжку Клер почує крик. Вона почує, як хтось кличе її, відтак сяде, серце гупатиме в її грудях. Побіжить униз, за двері, на галявину, в самій лише нічній сорочці. Побачить нас утрьох, застигне, нічого не розуміючи. За спинами її батька та брата я притисну палець до своїх губів. Коли Філіп піде до неї, я повернусь, піду в прилисток фруктового саду й спостерігатиму, як вона тремтить у батькових обіймах, а Марк стоятиме неподалік, нетерплячий і спантеличений, з гордою хлоп’ячою щетиною на щоках, і дивитиметься на мене, ніби намагаючись щось згадати.

Клер подивиться на мене; махну їй рукою, і вона піде з батьком додому, помахавши мені у відповідь, – тендітна, в розхристаній нічній сорочці, наче янголятко. Її постать зменшуватиметься, зникаючи вдалині. Вона зайде в будинок, а я залишуся стояти над невеликою латкою крові і знатиму, що десь там я вмираю.

Епізод на критій автопаркованці Монро-стрит

Понеділок, 7 січня 2006 року (Генрі сорок три)

Генрі: Холодно. Дуже, дуже холодно. Лежу в снігу на землі. Де я? Намагаюся сісти. Мої ноги заніміли, не відчуваю їх. Місцевість довкола відкрита, тут немає ані будинків, ані дерев. Скільки я вже тут? Зараз ніч. Чую шум машин. Стаю навкарачки. Піднімаю голову: я у Ґрант-парк. За сотню футів засніженої землі видніється порожній і зачинений Художній Інститут. Мовчать красиві будівлі Мічиґан-авеню. Уздовж Лейк-Шор-Драйв мчить потік машин, світло фар пронизує чорноту ночі. Над озером видніється слабка смужка світла: наближається світанок. Треба звідси вибиратися. Треба зігрітися.

Встаю. Мої ноги побіліли й заніміли. Не відчуваю їх, не можу ними поворухнути, але починаю йти. Відтак пробираюся крізь сніг, іноді падаю, встаю і знову йду; це повторюється знову й знову, зрештою, починаю повзти. Повзу вулицею. Задом наперед, повзу бетонними сходами вниз, чіпляючись за поручень. Сіль потрапляє у рани на руках і колінах. Доповзаю до телефона-автомата.

Сім нулів. Вісім. Дев’ять.

– Алло, – чую свій голос.

– Допоможи мені, – кажу. – Я на критій автопаркованці на Монро-стрит. Трясця, тут неймовірно холодно. Я біля пункту охорони. Приїдь, забери мене.

– Гаразд. Будь там. Ми вже їдемо.

Намагаюсь повісити трубку, але це мені не вдається. Мої зуби нестримно цокотять. Повзу до пункту охорони і гупаю у двері. Там нікого немає. Всередині бачу відеомонітори, обігрівач, куртку, стіл, стілець. Беруся за клямку. Замкнено. У мене немає нічого, чим можна відчинити двері. Вікно укріплене дротяним каркасом. Сильно тремчу. Тут нема жодної машини.

– Допоможіть! – Кричу. Ніхто не приходить. Згортаюся калачиком перед дверима, підбираю коліна до підборіддя, обертаю руки навколо ніг. Ніхто не приходить. А я нарешті, нарешті зникаю.

Фрагменти

Понеділок, вівторок, середа, 25, 26 і 27 вересня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Генрі не було весь день. Ми з Альбою ходили в МакДональдз вечеряти. Грали в карти; Альба намалювала дівчину з довгим волоссям, котра летить на собаці. Ми вибрали сукню на завтра до школи. Зараз вона у ліжку. Сиджу на ганку, намагаюсь читати Пруста: читання французькою наганяє на мене сон, і я майже засинаю, коли раптом з вітальні долинає несамовитий гуркіт: на підлозі з’являється Генрі, змерзлий, побілілий, тремтячий.

– Допоможи мені, – промовляє він, зуби його нестримно цокотять. Біжу до телефону.

Пізніше

Травмпункт, залитий люмінесцентним світлом. Тут старі люди з різними болячками, матері з дітьми, в яких гарячка, підлітки, чиї друзі виймають кулі з кінцівок, а потім хвалитимуться ними перед дівчатами, – усі вони сидять зараз втомлені та принишклі.

Пізніше

У невеликій білій кімнаті медсестри піднімають Генрі на ліжко і скидають ковдру. Його очі розплющуються, помічають мене і знову заплющуються. Білявка-інтерн дивиться на нього. Медсестра вимірює температуру, пульс. Генрі тремтить, тремтить так сильно, що аж ліжко труситься; рука медсестри вібрує, наче ліжка «Чарівні пальчики» в мотелі 1970-х. Ординатор оглядає зіниці Генрі, його вуха, ніс, пальці, статеві органи. Його починають загортати у ковдри і щось металеве, наче в алюмінієву фольгу. До ніг прикладають холодні компреси. У маленькій кімнаті дуже тепло. Очі Генрі знову на мить розплющуються. Він намагається щось сказати. Наче моє ім’я. Залажу під ковдру і беру його крижані