Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

не потрясала тим сильніше, чим яскравіше воно вилискує? Що для неї недосяжне, важке? /5/ Не завжди вона налітає на нас тією самою дорогою, не завжди б’є з усієї сили. То вражає нас нашими ж руками, то, задовольняючись власною потугою, винаходить небезпеки без сторонньої допомоги. Немає такої хвилини, коли б не чигала біда: в самих же насолодах зароджуються причини болю. Серед погожого миру здіймається війна, і те, що забезпечувало нам спокій, перетворюється на джерело страху: друг стає недругом, приятель — ворогом. Літнє затишшя сколихнеться, бува, такою бурею, якій і зима б позаздрила. Навіть без ворога зазнаємо чимало ворожого нам, а якщо бракує якихось інших причин для нещастя, то їх знаходить у собі сам надмір щастя. Найпоміркованіших звалює хвороба, найкремезніших виснажують сухоти, найневинніших досягає кара, найвідлюдькуватіших затягує у свій вир заколот. Випадковість перестріває нас усе чимось новим, мовби нагадуючи про свою силу кожному, хто забув про неї. /6/ Що споруджено протягом років ціною рясного поту, в чому щедро сприяли безсмертні, те нищить, розпорошує один лише день. А втім, надто багато часу для квапливих бід виділив той, хто їм подав цілу днину: часинки, однієї миті цілком достатньо, аби в прах упали великі держави! Було б якоюсь утіхою в нашій немочі, в нашому житті, якби все загибало так само повільно, як виникає. Та ба! Приріст іде поволі, втрата — стрімголов. /7/ Усе хистке — і в приватному, і в суспільному житті. Колесом обертається доля і людей, і міст. Серед найсолодшого спокою зринає жах. Ніщо навкруги не грозить бідою, вона ж налітає, звідки найменше її очікуємо. Держави, які витримали домашні чвари, які й від зовнішніх ударів не здригнулися, — валяться без жодного поштовху. Вкажи мені таку могутність, яка до кінця протривала б у своєму щасті.

Отже, треба думати про все, треба гартувати свій дух перед лицем того, що може статися. /8/ Уявляй собі вигнання, муки, що насуваються з хворобою, війни, нещастя на морі. Випадок може відібрати або в тебе вітчизну, або тебе — у вітчизни, може загнати тебе в пустелю, а може пустелею зробити для тебе те місце, де тепер задихаєшся в тисняві. Хай же розстелиться перед твоїм зором видиво всього, чим багата людська доля! Озирнімо душею не тільки те, що часто трапляється, але й найгірше, що може трапитися, якщо не хочемо, щоб нас наче громом ударило, щоб ми не сторопіли, вражені несподіваним, начеб то було щось цілком небувале. Фортуну потрібно сприймати в усій її могутності. /9/ Скільки разів лиш один землетрус перевертав, повергав у прах міста Азії, міста Ахайї? Скільки міст поглинула земля Сирії, Македонії? Скільки разів те лихо спустошувало Кіпр? Скільки разів у розвалище перетворювався Пафос? Як часто долітала до нас вістка про загибель цілих міст? А ми, серед кого так часто розходилась та звістка, — яку ж то дрібну частку світу становимо! Тож піднімімося над усім випадковим і, хоч би що трапилося, знаймо: біда не така велика, як її змалював поголос! /10/ Пішло з димом багате місто, що було оздобою кількох провінцій (оздобу вкладено, оздобу й вилучено!), місто, розташоване на одному лиш, та й то не дуже розлогому пагорбі. Але й з усіх тих величавих, уславлених міст, про які чуєш нині, не залишиться сліду: навіть його зітре час. Хіба ти не бачив, як в Ахайї він роз’їдав самі підвалини найславетніших осад — ніщо не вказує нам, що тут пишалися міста[340]. /11/ Але розпорошується не тільки щось рукотворне; гризький день повергає в прах не тільки те, що зведене мистецтвом людини, її заповзяттям: никнуть, наче розпливаючись, гірські хребти, западаються цілі околиці, хвиля вкриває ті місцевості, де й здалеку не видно було моря; неосяжної сили вогонь із'їв, нарешті, й те, на чому він колись виблискував, — найстрімкіші верхів’я, що втішали мореплавців сяйвом ліхтарень: верхи стали низинами. Нищиться й те, що створює природа, — ось чому варто незворушно сприймати загибель міст. /12/ Вони стоять, аби впасти. Все мусить прийти до такого кінця; або через те, що напруга вітрів потужним подувом має розметати навалену на них вагу, або могутній порив прихованих у глибинах землі потоків змете посталу на їхнім шляху перешкоду, або натиск вогню прорве щільну кору землі, або плин самого часу — а перед ним ніщо не вбережеться — поступово візьме своє, або суворість неба зжене людей з обжитих країв і зробить усе довкруж пустелею. Та хіба перелічиш дороги приречення? Знаю тільки одне: усі творіння смертних роковані на загин. Живемо серед знищенності.

/13/ Такими і схожими розрадами звертаюсь до нашого Лібераліса, перейнятого справді неймовірною любов’ю до свого рідного міста, а воно хтозна чи й не згоріло для того, аби з попелища звестися ще кращим. Не раз же кривда готувала місце для кращої долі. Не одне щось падало мовби для того, щоб іще вище піднятися. Заздрісний на римське щастя Тімаген[341] повторював, що пожежі Рима засмучують його лише одним: він знає, що зі згарищ постане ще прекрасніше місто. /14/ Цілком імовірно, що й у Лугдуні докладуть усіх зусиль, аби відбудоване було величнішим, стійкішим, аніж те, що втрачене. Хай же тривалішими будуть нові, закладені при кращих знаменнях підвалини, хай довшим буде їхній вік! Таж цій колонії, відколи вона виникла, заледве сотий рік, що й для людини не є межею. Закладена Планком[342], вона вбилася в силу завдяки сприятливому розташуванню: тут завжди було людно. Але скільки найважчих пригод вона зазнала за той рівний людському життю проміжок часу!

/15/ Тож виховуймо свій дух так, щоб він і розумів, і вмів переносити все, що йому може випасти на долю; аби знав, що немає чогось такого, на що б не могла зважитися фортуна; що таке саме у неї право і до цілих володінь, і до володарів, і до міст, і до окремих людей. І ніщо тут не повинне нас обурювати: ми ввійшли у світ, де живуть саме за такими законами. Подобається — підпорядковуйся; не подобається — йди собі, куди заманеться! Обурюйся, коли якоюсь несправедливістю вражено тебе особисто, але якщо та сама потреба в’яже найнижчих і найвищих, тоді примирися з приреченням, яке всьому кладе межу. /16/ Безглуздям є міряти нас надгробками та пам’ятниками, що стовбичать, то вищі, то нижчі, обабіч дороги[343]: прах зрівнює всіх. Нерівними народжуємось, умираємо — рівними.