Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Не відриваючи погляду від Тріскальця, я обережно задкую, поки не упираюся спиною в стінку. А потім по цій же стінці починаю бочком пробиратися до пролому, що утворився після вибуху.

− Ур-р-р-р, − обурено підіймається на задні лапки Тріскальце, помітивши мої маневри. Здається, із зором у нього все гаразд. Ну або воно мене якось інакше відчуває. − Стр-р-р-р, − розгойдується з боку в бік.

− Вибач. Але мені дуже-дуже треба вийти звідси, − вимовляю жалібним, як мені здається, тоном. І продовжую свій шлях.

Простір за межами камери нестерпно вабить мене. До того ж я тільки тепер помічаю, що можу вільно дихати й, здається, нормально сприймаю повітря ззовні. Хіба що голова трохи паморочиться.

Ще трохи і я, обминувши свого рятівника, на всіх парах кидаюся геть із місця свого ув'язнення.

− Ур-р-р-р, − жалібно летить мені навздогін.

− Вибач, маленький. Я не можу залишитися з тобою, − озираюсь я на бідолаху Тріскальце і перескакую купу уламків, вибираючись нарешті назовні.

Моїм очам відкривається дивне... мабуть, якесь гігантське приміщення. Тільки в нього не видно стін і стелі. Навіть підлоги, бо я стою на невеликому майданчику розміром десь метрів два на два. Від цього майданчика у дві сторони ведуть вузькі містки. А навколо, скільки сягає око, я бачу такі самі грановані «кульки», як моя камера, на таких же майданчиках, з'єднаних містками. Деякі ніби на величезних, вибілених морськими хвилями, гілках дерев розвішані. Їх так багато, що кінця не видно.

Підступивши до краю платформи, я обережно дивлюся вниз. Ох. Аж дух захоплює. Але загалом та сама картина. Кульки, кульки, кульки. Містки, багаторівневі майданчики, переплетення гілок і якихось паперових або воскових утворень. Я навіть щось подібне до моху бачу. А дна наче й немає.

Чорт. І куди мені бігти? Якщо подумати, то, мабуть, треба якось потрапити вниз. Повинен же цей низ десь бути.

Але для цього ще потрібно знайти вихід із цього нескінченного лабіринту. Просто стрибнути не варіант. Мені ще жити хочеться.

− Ур-р-р, − раптово штовхається мені щось у коліно збоку.

Зойкнувши, я ледве не втрачаю рівновагу. І сахнувшись назад, падаю на п'яту точку, розсівшись на майданчику.

− Ур? − схиляє голову набік Тріскальце, що наполохав мене. І мені реально запитальні інтонації чуються в цьому звуку.

− Ти мене налякав, − бурчу, переводячи подих. − Я могла впасти й розбитися... об щось. Не роби так більше.

Тріскальце знову опускається на всі лапки й рухається до мене. Повільно. Наче не хоче знову налякати. А може, підкрадається так.

Здоровий глузд радить негайно схопитися на ноги й забратися якомога далі від невідомого звірятка, у якого жувальця виглядають так, наче можуть мої кістки в тирсу перемолоти.

Але я чомусь зволікаю. Мені здається, що це створіння не нападе. Воно зовсім неагресивне. Навпаки, наче на ласку напрошується.

− Ур-р-р, − мурчить тихенько, втикаючись мені головою в коліно. Треться, як великий лагідний кіт.

− Ти хочеш, щоб я тебе погладила? – питаю здивовано. І несподівано для самої себе тягнуся до нього рукою. − Гаразд, малюче, − опускаю долоню на гладку голову.

На моє полегшення вона не слизька, не липка і навіть не ворсиста. А наче оксамитова. Приємна на дотик.

− Ур-р-р-стр-р-р, − задоволено видає мій новий знайомець, підставляючись і штовхаючись чолом мені в долоню.

− То он ти який. Хороший, гарненький, − вже зовсім розслабившись, гладжу я це неймовірне створіння. − Вибач, що одразу кинулася бігти. Просто нестерпно було там сидіти. Ні секунди більше не могла перебувати в цій проклятій камері. А тепер не знаю, куди мені йти. Треба якось вибиратися, але я гадки не маю, в якому напрямку рухатися.

Тріскальце тихо бурчить, явно насолоджуючись моїми погладжуваннями, і, як мені здається, уважно слухає все, що я йому кажу.

Може воно розуміє? Адже розбило ж стіну, коли я попросила випустити мене.

− Ти можеш вивести мене звідси? Кудись назовні, − прошу я, заглядаючи у дві пари фасетчастих очей-намистин, розташованих по боках від мандибул. − Будь ласка. Мені потрібно звідси вибратися.

Тріскальце затихає під моєю долонею. А потім зненацька відсувається. І прямує до одного з містків.

Невже справді зрозумів?

У повному ошелешені я так і сиджу, здивовано витріщаючись йому вслід. Аж доки мій рятівник не зупиняється, щоб обернутися до мене.

− Ур-р-р, − видає з інтонацією «ти йдеш, чи ні?».

І я, схопившись на ноги, кидаюся за ним.

Тріскальце, спритно перебираючи лапками, швидко пробігає майже третину містка, коли я нарешті наважуюсь ступити на це хистке на вигляд утворення невідомої природи. Гладка поверхня трохи пружинить під моєю ногою, але загалом, здається, не прогинається. Може, навіть тремтіти не буде.

Мені завжди здавалося, що я не маю страху висоти. Але зараз я розумію, що дуже помилялася. Таки маю. Або ж вся річ у тому, яка саме бездонна висота роззявила пащу зараз під моїми ногами. Від усвідомлення, що досить лише один раз втратити рівновагу і летіти мені доведеться довго і летально, навіть моя біосинтезоїдна голова вмить починає паморочитися.

Спалахує думка, що можливо краще лягти на цей місток і переповзти, але я практично відразу розумію, наскільки це буде незручно, а отже і небезпечно. Тому, дочекавшись поки Тріскальце перейде місток повністю, я збираюся з духом, приміряюся і швидко перебігаю вслід за ним, не дозволяючи собі замислюватися і сумніватися. Знову довірившись вмінням та здібностям свого тіла. В мене вже не раз була можливість переконатися, що воно іноді набагато краще знає, як треба рухатися в екстремальних ситуаціях.

Опинившись на ще одному майданчику, схожому на висушену білясту паляницю, мимоволі падаю на коліна, переводячи подих. І мовчки спостерігаю, що мій незвичайний провідник робитиме далі.

А він, піднявшись на задні лапки, кілька хвилин просто розгойдується на протилежному боці, як маятник. Звідси можна піти у трьох напрямках. І, мабуть, Тріскальце зараз вибирає, в якому саме.