Читати книгу - "Драматичні твори"

Зозуля. Так я ж не брав, бога бійтесь!

Ліхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.

З о з у л я. То я за другого повинен страждать?

Ліхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв,— а тебе вже нема, і знову тихо, і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!

Зозуля. У мене волосся на голові піднімається від ваших речей. Невже вам ні крихти не жаль мене, моєї честі і моєї сім’ї? Я ж нічого не взяв, і ще навіть не найчився красти, бо тілько торік з земледільчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навік в моїм житті шлях: мене ніхто не прийме на службу!

Феноген. Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? — то і ми скажемо: сам не захотів!

З о з у л я. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?

Феноген. Хазяїн сам сказав — розщитать тебе.

Зозуля. Боже мій, боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі — прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріще б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріще б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні ^ кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?

Ліхтаренко. Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти говориш,— правда?

Зозуля. З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так, як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)

Ліхтаренко. Оце той дурень, що й в церкві б’ють!

Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли; а він бач як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справді, що ми злодії...

Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був... А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Так я підожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід... Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом! (Пішов.)

ЯВА XIII

Феноген, а потім К а л и н о в и ч, С о и я і Пузир.

Ф е но ген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!

Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.

Пузир. Знаєте, я б на вашім місці з таким чудовим голосом у протодіякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!

С о н я. Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж протодіякон.

Пузир. Ні, дочко, протодіякон і обезпечений більше, і якось видніще місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабап: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний,— а вже я ного вивів би в діякоии. Ай співав, ай співав! Як заведе, бувало, «Ой з-за гори, з-за лиману»... А-а! Чудово співав!

Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?9

Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!

Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.

Пузир. Ха-ха! Який там в книжці стсгі? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить... Я всю молодість провів у степу...

К а л и и о в и ч. А ви поетично малюєте степ... (До Соні.) Талант!.. Прощайте!

Соня. Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату?

Пузир. А чом же такого співаку та не одвезти!

Калинович. Спасибі! У мене є звощик.

П у з и р. І весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, багато маєте... Ха-ха-ха!

Калинович (сміється). Буде з мене!

Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії — дуже приятна женщина. (Іде.)

Калинович. Добре!

Вбігає Харитон.

Харп т о и. Феноген Петрович, нещастя: Зозуля повіси вся!

Ф с п о г е и. Де?

Харитон. Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!

Соня. Ай!!

К а л її н о в и ч. Хазяйське колесо роздавило!

Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кабінет.

ЯВА І

Феноген (один. Читає лист). «Многоуважаємий Феноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее і доходное іменіе для вас нашлось. П’ятсот десятин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов». (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обійдусь без нього,— хитрий з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) «У го^ роді новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!» (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) «Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покориий слуга Григорій Мойсєєвіч Маюфес». (Говоре.) Погано. Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.

ЯВА II

Ф спої о її і Марія І в а н о в и а.

Марія І в а п о в п а. Ну, Феногенушка, що ж наш іменин 1111 к, вже оди ге я?

Ф