Читати книгу - "Сяйво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дервент зааплодував, і решта за ним.
— Нумо, спробуй знову, цуцику! Спробуй знову!
Глядачі підхопили ці слова — спробуй знову, спробуй знову! — і Джек відхитнувся в інший бік, почуваючись ніби хворим.
Він мало не впав, наткнувшись на столик-візок з напоями, який котив якийсь низьколобий чоловік у короткій білій тужурці. Нога вдарила хромовану нижню поличку візка; на верхній мелодійно задзеленчали пляшки і сифони.
— Перепрошую, — хрипко промовив Джек. Раптом він відчув замкненість, клаустрофобію; йому захотілося вибратися звідси. Йому захотілося, щоб «Оверлук» повернувся до того стану, в якому був… став вільним від цих непроханих гостей. Його місце, як справжнього відкривача цього шляху, не було вшановано; він був усього лиш одним із тисячі аплодуючих статистів, цуциком, що перекидається і служить за командою.
— Усе гаразд, — промовив чоловік у білій службовій тужурці. Така ввічлива, чітка англійська вимова від чоловіка з лицем головоріза звучала сюрреалістично. — Бажаєте чогось випити?
— Мартіні.
З-позаду Джека докотився черговий вал реготу; Роджер вив під мелодію «Дому між гір»[270]. Хтось добирав акомпанемент на кабінетному роялі «Стейнвей», що стояв у кутку[271].
— Ось, будь ласка.
Морозно холодна склянка опинилася в нього в руці. Джек із вдячністю випив, відчуваючи як джин руйнує вщент перші зазіхання тверезості.
— Усе гаразд, сер?
— Чудово.
— Дякую вам, сер.
Візок покотився знову.
Зненацька Джек простягнув руку і торкнувся плеча цього чоловіка.
— Так, сер?
— Вибачаюся, але… як ваше ім’я?
Той не виказав жодного здивування.
— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.
— Але ж ви… я маю на увазі, що…
Стюард-бармен дивився на нього так само ввічливо. Джек спробував знову, хоча язик в нього плутався від джину й нереальності; кожне слово вчувалося великим, мов кубик льоду.
— Чи це не ви були тут доглядачем? Коли ви… коли… — але закінчити він не спромігся. Він не міг того вимовити.
— Що ви, ні, сер. Мені так не здається.
— Але ваша дружина… ваші дочки…
— Моя дружина допомагає в кухні, сер. Дівчатка вже сплять, звісно. Для них зараз уже надто пізно.
— Ви були доглядачем. Ви… «Ох, ну промов же!» Ви їх убили.
Обличчя Ґрейді залишалося безперемінно ввічливим.
— Нічого такого мені абсолютно не пригадується, сер.
Склянка Джека було пустою. Ґрейді взяв її з безвільних пальців і зібрався робити для нього нову порцію. На візку стояло маленьке пластикове відерце, повне оливок. З якоїсь причини вони нагадали Джеку крихітні відрубані голови. Ґрейді спритно наколов одну з них, вкинув до склянки і вручив її Джеку.
— Але ви…
— Це ви доглядач, сер, — промовив Ґрейді приязно. — І завжди ви були доглядачем. Наскільки мені відомо, сер. Я тут завжди був. Той самий менеджер наймав нас обох, у той самий час. Усе гаразд, сер?
Джек залпом проковтнув своє пійло. Голова в нього йшла обертом.
— Містер Уллман…
— Мені ніхто невідомий з таким ім’ям, сер.
— Але ж він…
— Наш менеджер, — сказав Ґрейді, — це сам готель, сер. Напевне ж, ви усвідомлюєте, хто вас найняв, сер.
— Ні, — відповів Джек, язик йому плутався. — Ні, я…
— Мені так здається, що ви мусите застосувати певні заходи щодо вашого сина, містере Торренс, сер. Він розуміє все, хоча вас не просвітив. Доволі нахабно з його боку, маю сміливість сказати, сер. Фактично, він стає вам поперек шляху мало не на кожному повороті, хіба не так? А йому ще нема й шести років.
— Так, — погодився Джек. — Такий він.
Ззаду них здійнялася нова хвиля сміху.
— Його потрібно покарати, якщо ви не проти таких моїх слів. Він потребує напоумлення, а ймовірно, і дечого більшого. Мої дівчатка, сер, спершу не дбали про «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася його підпалити. Я їх покарав. Я покарав їх найсуворішим чином. А коли дружина намагалася мене зупинити від виконання мого обов’язку, я покарав її. — Він подарував Джекові запобігливу, безбарвну посмішку. — Я вважаю печальним, але правдивим той факт, що жінки рідко розуміють батьківську відповідальність за дітей. Чоловіки і батьки несуть особливу відповідальність, чи не так сер?
— Так, — промовив Джек.
— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — сказав Ґрейді, починаючи готувати для нього наступну порцію. Сріблясті бульбашки здійнялися в перехиленій пляшці джину. — Так само, як ваші син і дружина його не люблять… наразі, принаймні. Але вони обов’язково полюблять його. Ви мусите показати їм хибність їхніх шляхів, містере Торренс. Ви згодні?
— Так. Згодний.
Він усе зрозумів. Він був надто м’яким з ними. Чоловіки і батьки несуть особливу відповідальність. Батько Краще Знає. Вони не розуміють. Само по собі це не є злочином, але вони зловмисне не розуміють. Зазвичай він не був суворою людиною. Але вірив у дієвість покарання. Тож якщо його син і дружина зловмисне настановили себе проти його бажань — проти того, що, як він знає, для них же буде кращим, — то хіба не лежить на ньому певний обов’язок?..
— Невдячне чадо гостріше за зміїний зуб[272], — промовив Ґрейді, вручаючи йому чарку. — Я щиро вірю, що наш менеджер зможе привести до ладу вашого сина. А невдовзі по тому і вашу дружину. Ви згодні, сер?
Негадано Джек розгубився.
— Я… але ж… якби вони просто поїхали звідси… я маю на увазі, врешті-решт, це ж я потрібен менеджеру, хіба не так? Саме так мусить бути. Тому що…
Тому що що? Він мусив би знати, але раптом виявилося, що ні. Ох, як пливе все в його бідній голові.
— Поганий песик! — голосно проказував Дервент під контрапунктний акомпанемент реготу. — Поганий песик
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сяйво», після закриття браузера.
