Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Книжка, яку я спіймав цього разу, виявилася другим томом «Мертвих душ». Я перегорнув кілька сторінок, аби переконатися, що не помилився. 

— Бібліотека спалених книжок, — вимовив я півголосом, сам ще не цілком цьому вірячи. 

Джин світився, наче йому от щойно вручили медаль. 

— Над дизайном обкладинок, щоправда, треба ще попрацювати. Але й так довелося докласти певних зусиль, щоб її зібрати. 

Цього разу я бережно передав том Саатчі. 

— А ось, поглянь, — сторінки наступної книжки були обвиті арабською в’яззю, — невідома світові збірка віршів Гаруна ар-Рашида. Угадай, на які теми пише? 

— Отак ти й збавляєш вічність? — спитав замість цього я. — Працюєш над дизайном кімнати, вигадуєш ігри, збираєш книжки… І все це сам. 

Саатчі повернув збірку газелей на місце, і на мить його усмішка згасла. 

Я бачив Саатчі під час абсурдних веселощів, бачив у гніві, та, думаю, вперше побачив його справжнім. Смертельно втомленим від самотності. Тим, хто опинився у вежі зі слонової кістки й усвідомив жах істинної в’язниці. Він був гідний іншого: улаштовувати гонки на верблюдах, битися об заклад, хто перший вип’є галон пива на бенкеті, розпилювати асистентку факіра… Але все, що йому дозволялося, — це десятиліттями скніти в кімнаті з годинниковим механізмом на стелі в очікуванні тих кількох днів, коли йому дозволять поборотися за душу однієї людини. 

Хотілося підбадьорити його, ляснути по плечу, запевнити, що він буде не самотній серед цих білих стін, але я тільки стояв і кусав губи, а шестерні над нами продовжували рухатися. 

За мить в очах джина знову затанцювали веселі іскорки. Можливо, мою мовчазну зацікавленість він розцінив як співчуття, а співчуття він зовсім не потребував. 

— От ще штука, поглянь. 

Саатчі піднявся навшпиньки і дістав із шафи клубок. Потягнув його за два кінці — і клубок перетворився на товсту нитку, з якої звисали кілька десятків тонких, із вузликами на кожній. 

— Вузликове письмо. Мій винахід. Просто й геніально, правда ж? 

Він скидався на дитину, яка, побачивши в домі гостя, несе йому показати свої нові іграшки. 

— Саатчі, — не відступав я, — чого ти витягнув мене сюди? 

Джин зітхнув, повернув клубок нагору, і книжкова шафа розчинилася в тумані. 

— Бо я не можу дозволити тобі підірвати себе, — він змахнув рукою, і туман розтанув. — Ти перебуваєш у тілі чужої людини й не можеш вирішувати, знищити її чи ні. 

Коли я чую заяву про те, що хтось чогось не може, я запитую себе: це через закони фізики чи через конкретну статтю кодексу? Зазвичай трапляється, що ні те, ні інше, і сполученням «не можу» людина намагається зміцнити свою віру у звичний порядок речей. 

— Це тіло людини, яка сама вирішила знищити інших. Саатчі, аж ти розумієш, що інакше його не зупинити? 

— Ти не можеш його зупиняти. Якби цьому світу не належало терпіти нещастя, хіба Всевишній прописав би їх у правилах світобудови? 

— Якби ми зневірилися й уповали тільки на Всевишнього, де б ми зараз були? — заперечив я. 

— Вас би не було, — відповів Саатчі, подумавши. — Адам і Єва зосталися б у райському саду, не пізнавши ні добра, ні зла, ні одне одного. Але історія пішла іншим шляхом, і от — ти тут, просиш у мене дозволу на подвійне вбивство. 

— Не прошу, — заперечив я. — Вимагаю виконати контракт і повернути мене в те ж місце і в ту саму мить, де я був, коли ти клацнув пальцями. У мене залишалося п’ять хвилин до півночі. 

Саатчі підняв рукав піджака, і на його руці повільно почав проступати масивний чорний годинник із сірим ремінцем. 

— Це неможливо. Поки ми були тут, п’ять хвилин минули. У Києві вже настала субота, — Саатчі вдав, що зчищає пляму з рукава піджака, хоча, звісно, жодної плями там не було. — А отже, ти вже не можеш повернутися у тіло президента. 

Він труснув рукою, і годинник став рідким — Далі обзаздрився б. 

Який же я був дурний! Якоїсь миті мені здалося, що ми почали означати одне для одного трохи більше, ніж дві сторони однієї угоди. Та час не зупинявся навіть тут, у царстві тіней. Поки Саатчі показував мені свої іграшки, годинник ішов, заковтуючи дорогою ті мізерні хвилини, які я ще міг провести в президентському тілі. 

І тепер, спостерігаючи, як цей годинник стікає з руки джина і його краплі в падінні стають туманом і розвіюються, я відчув себе зрадженим. 

— Ми уклали з тобою угоду, — я відділяв слова паузами не гірше, ніж хронометр на стелі — секунди, — і ти її порушив. Ти не виконав своєї частини договору, а отже, я вважаю, що він розірваний. 

Саатчі смикнув плечима і його піджак поповз додолу; це привернуло мою увагу, але боковим зором я побачив — а може, мені тільки здалося, — задоволення, яке на мить промигнуло на обличчі Саатчі і сховалося за кам’яною маскою. 

— Ти не можеш розірвати договір на свій розсуд, це може зробити тільки Вищий справедливий суд, — заперечив джин. — Якщо ти подаси позов. 

Але він мав справу з адвокатом, хай і не найуспішнішим. Навіть тут, серед ходячих тіней, які не були людьми й замість професій мали призначення, я залишався юристом. 

— Тоді я подаю позов. 

А й справді, не міг же він очікувати від мене іншого? 

Усе це сталося в ніч із п’ятниці на суботі, коли тіло президента Антоненка лежало непритомне під сценою на стадіоні, а моє власне — на лікарняному ліжку. 

І цієї ж ночі — тепер я це згадав цілком чітко — відбувся суд. 

Їх було семеро. Доглянута пані в пишній сукні, зі сплетеною у вінок косою й розсипом перснів на руках. Підліток — я не повірив власним очам, — який грався мисливським ножем. Пещений панок у костюмі, що використовував свій величезний живіт як зручну підставку для рук. Дівчина в чоловічій сорочці, яка, звузивши очі, кидала швидкі погляди на персні доглянутої пані. Старий із непропорційно довгими руками; час від часу він погладжував своє коліно, зачіпаючи вузлуватими пальцями стегно дівчини поруч. Широкоплечий парубок, чиє обличчя було випите до дна; він тупо дивився в дерев’яну парту перед собою, і якби його вії не ворушилися, можна було б подумати, що він уміє спати з розплющеними очима. І нарешті, бідно вбрана бабуся, яка тримала на колінах торбинку, схожу на скриньку. Ці семеро були нашими присяжними. Душами, що мали вирішити долю