Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

11 січня 1834 р. Гоголь із захопленням писав М. Погодіну: «Ух, брате! Скільки приходить до мене думок тепер! та яких крупних! повних, свіжих! мені здається, що зроблено дещо незагальне в загальній історії, малоросійська історія моя надзвичайно буремна, але інакше, втім, і бути не може. Мені дорікають, що стиль у ній надто вже горить, не історично палючий і живий; але що за історія, якщо вона нудна!» (X, 294).

Гоголь планує переїхати в Україну, до Києва, і посісти посаду професора університету, який був заснований як цитадель русифікації краю після польського Листопадового повстання 1830 р. Про це він пише в листах до М.О. Максимовича. У листі від 12 лютого 1834 р. Гоголь викладає задум написати «Історію Малоросії» «в шести малих або в чотирьох великих томах» і «від початку до кінця» (X, 297). Однак навесні 1834 р. увага письменника зосередилась на повісті «Тарас Бульба», митець переміг науковця, що своєрідно зафіксовано в листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. Гоголь виявляє невдоволення «нашими літописами», які не відтворили багатої подіями епохи. Невдоволений Гоголь і польськими істориками, серед яких «жодного літописця з нечерствою душею, думками». Зате «кожний звук пісні мені говорить живіше про минуле, аніж наші в’ялі й короткі літописи… Якби наш край не мав такого багатства пісень — я б ніколи не писав Історії його, або історія моя була б зовсім не те, що я думаю зробити тепер» (X, 298‒299). Саме українська народна пісня стала головним джерелом художнього літопису минулого, що найповніше втілився в повісті «Тарас Бульба» (див. примітки до тому 2 цього видання).

Серед джерел, які використовує Гоголь, на думку сучасного дослідника, були «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського та «Історія Русів» (див.: Казарин В.П. Повесть Н.В. Гоголя «Тарас Бульба». — С. 58‒62). Разом з тим думка дослідника про орієнтацію Гоголя на «Історію» Д. Бантиша-Каменського на противагу «художньо-публіцистичній природі “Історії Русів”», яка нібито «породила недовіру М. Гоголя» до цього твору (Там само. — С. 58), є радше даниною часу, коли «Історія Русів» перебувала у підозрі в середовищі радянського історичного офіціозу (книга була перевидана лише в 1990 р.). Негативну оцінку впливів «Історії Русів» давав свого часу П. Куліш, який вважав, що з цього джерела «переходив до нашого поета старовинний спадок забобонів і злісних видумок» (цит. за кн.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь: Исследования и материалы. — Киев, 1992. — С. 279). Ще різкіше Куліш писав в іншому листі до В. Шенрока: «Його “Тарас Бульба” народився недоноском від прочитаної ним випадково “Історії Русів” псевдо-Кониського і записок Боплана про Україну» (цит. за кн.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь. Исследования и материалы. — С. 286). Між тим «Історію Русів» і «Погляд…» поєднують виразні ідеї автономізму. Гоголь наголошує, що в результаті історичних колізій «склалися дві держави, що називалися однаковим іменем — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями».

До близькості Гоголя і автора «Історії Русів» схилялися історики початку XX ст., зокрема І. Каманін писав, порівнюючи їх: «Обидва »вони намагаються в яскравій картині представити страждання своєї гаряче любої батьківщини; ці страждання, “нестерпний зойк”, поет відчуває в народних малоросійських піснях і свою скорботу за долею Малоросії виражає в листі до Максимовича від 9 листопада 1833 р.: “…тепер я взявся за історію нашої єдиної бідолашної України”» (див.: Каманин И. Научные и литературные произведения Гоголя по истории Малороссии // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. — Киев, 1902. — Кн. 16, вып. I—IV. — С. 113).

Вочевидь, Бантиш-Каменський не переймався місцем українського народу в історії світу, що було головною метою Гоголя в його історичних художніх студіях, і він (Гоголь), «завдячуючи історичному чуттю свого генія, близько підходив до істини» (див.: Каманин И. Научные и литературные произведения Гоголя по истории Малороссии. — С. 95). З погляду О. Стромецького, «Історія Русів» була «головним ресурсом», в якому письменник «знаходить джерело для своїх ідейно-філософських поглядів» (див.: Стромецький О. Гоголь. Дослідження стилю, філософії, методів та розвитку персонажів. — Львів, 1994. — С. 78). Дещо інший ракурс цього питання цікавить Ю. Барабаша, який зауважує, що «Історія Русів» була «важливою опорою в освоєнні матеріалу з історії України», «жива нитка, що пов’язує його з традицією староукраїнської літератури, з козацькими літописами» (див.: Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. — М., 1995. — С. 147‒149).

Підводячи підсумок у дослідженні доробку Гоголя-історика, І. Каманін зазначав: «Ми маємо сумнів, щоб навіть у наші дні могла з’явитися така історія, в якій би героєм був народ, а не окремі особи, хоч ми значно наблизилися вже до написання такої історії» (Каманин И. Указ. соч. — С. 93).

Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — Т. 7. — С. 160‒168.

Українські переклади і видання

Погляд на утворення Малоросії // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 377‒386.

Погляд на укладання Малоросії: [нарис] / Вступ, слово В. Крисаченка // Український світ. — 1995. — № 1/3. — С. 11 — 13.

<Уривок з «Історії Малоросії».

Розмисли Мазепи>

Уперше надруковано в 1896 р.: Сочинения Н.В. Гоголя. — М.; СПб., 1896. Написано на початку 1830-х років (клеймо на папері 1829 р.).

Звернення до постаті Мазепи у часі прийняття головного рішення всього його правління — красномовне свідчення гоголівських розмислів над історією України. У вуста гетьмана письменник вкладає ідею незалежності та пояснює його геополітичний вибір і ставку на шведів бажанням «пожити своїм життям», бо інакше «йому загрожувала втрата національності». Гоголь пояснює і політику Петра на «більше чи менше урівняння прав з власним народом», що було єдино правильним політичним кроком, «бо, не зробивши цього, Петро ніяк не подіяв би на них (українців. — П. М.)».

Як зауважує Ю. Барабаш: «У гоголівському начерку… прочитується якщо не пряма спроба виправдати вулканного гетьмана, то принаймні збагнути хід його думок, мотивації дії і — головне — пояснити ці дії об’єктивними обставинами» див.: Барабаш Ю.Я. «Пушкин» как текст в гоголевском контексте // Гоголь и Пушкин. Четвертые Гоголевские чтения: Сб. докладов. — М., 2005. — С.