Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Коли Рональд повернувся з Храму Червоних Світил, він уже знав, що робити. Пресвітлий Провидець Ілліон дав чимало підказок, щоб зрозуміти, де шукати брата. Потрібно скакати у північний ліс до Проклятого замку. Але перш ніж вирушити на пошуки, Рональд зустрівся з Гаргусом.

Начальник охорони відзвітував, що кілька годин тому від особняка Тайлера відбув кортеж із двох карет. В одній з них знаходилися П'єліна та Гларієтта.

— Мої люди ведуть спостереження та забезпечують охорону, як ви й наказували.

— Відправ навздогін ще кількох гвардійців, — розпорядився Рональд. — Нехай повернуть П'єліну до столиці. Негайно. І одразу ж доставлять до палацу в мій кабінет.

Він уже зрозумів, якої припустився помилки, дозволивши дівчині, на яку зреагувало родове тавро, поїхати в провінцію. І хоч люди Гаргуса ведуть за нею цілодобове спостереження, цього замало. Неважливо, хто вона — чергова приманка, послана недругами, або та єдина з пророцтва, Рональду буде набагато спокійніше, якщо вона повернеться до столиці. Він має тримати її поблизу. Він повинен зустрітися, залишитися з нею віч-на-віч. Ще раз відчути сигнал родового тавра, прислухатися до себе. Він повинен розібратися в собі і в ній — зрозуміти, хто перед ним.

— Буде виконано, Ваша Величносте, — відрапортував Гаргус. — Якщо гвардійці вирушать негайно, думаю, надвечір вони наздоженуть процесію.

Коли начальник охорони пішов, Рональд, не втрачаючи жодної хвилини, почав збиратися в північний ліс. Взяв із собою двох вірних людей, які супроводжували його всю дорогу. Але коли вони в'їхали в ліс, наказав їм спішитися і чекати свого повернення на тому місці, де їх залишив. Рональд здогадувався, що коли під'їде до Проклятого Замку не один, то брат не з'явиться.

По березі струмка Рональд дістався горбатого містка. Прив'язав свого скакуна до найближчого дерева і почав переходити на протилежний берег, вдивляючись у просвіти між стовбурами. Ранній вечір опускав на ліс імлу, але поки що було досить ясно — Рональд зміг легко розрізнити кам'яні стіни замку.

Він знав, що без сторонньої допомоги йому не дістатися цієї похмурої будівлі. Магічні нитки, що обплутують весь простір навколо, нікуди не поділися. Здавалося, їхній зловісний візерунок став ще щільнішим. Не вдасться зробити і кількох кроків, щоб не зачепити жодну нитку. Залишалося стояти на мосту та чекати.

Рональд напружено прислухався до тиші. Може, брат подасть якийсь знак? Але ліс мовчав, наче мертвий. Ні шуму вітру в кронах, ні шарудіння листя. Може, варто покликати брата? Крикнути в імлу — луна рознесе поклик навсібіч. Хоча Рональд не був певен, чи живе в цьому зачарованому лісі луна.

Він стояв непорушно кілька хвилин і раптом відчув, що простір біля нього трохи хитнувся. Рональд розвернув голову у бік цього легкого вітерця. Погляд одразу вихопив яскраву червону пляму.

— Заїра?

Ось кого Рональд зовсім не чекав тут побачити. Так, то була вона. Стояла, спераючись на перила містка. Як завжди боса, юна, свіжа, чарівна. Вітер грав її чорним, як воронове крило, волоссям. Звідки вона тут взялася? Ще кілька хвилин тому повітря було зовсім нерухоме.

— Ходімо, — Заїра взяла Рональда за руку і потягнула за собою.

— Куди? — Він пішов за нею.

— Ти ж прийшов сюди по допомогу? — Вона перевела його на інший бік струмка і попрямувала в саму гущавину хитросплетінь магічного волокна.

— Так, — Рональд справді шукав допомоги.

Нитки розпліталися перед ними, звільняючи шлях, і знову спліталися за їхніми спинами.

— Я допоможу тобі, — пообіцяла Заїра, заводячи його все далі і далі.

— Даси ще одну підказку?

— Не зовсім.

Вона ковзала між стовбурами, таємничо-загадкова. Рональд не відставав, йшов слід у слід. Дерева розступилися, відкривши погляду всю похмуру красу замку Сар-тьє-Клар. Величезний. Самотній. Стародавній, як сама світобудова. Моторошний. З чорними очницями назавжди згаслих вікон.

Заїра легко злетіла сходами. Чому її босі ноги не бояться вікового холоду, що йде від потемнілого каміння? Рональд відчував їхню льодяну силу навіть крізь товсту підошву чобіт.

Замок виявився порожнім. Безнадійно порожнім. Високі стелі, що йдуть у неосяжну височінь, стіни з грубого каменю. Хіба це може належати комусь? Хіба тут може хтось жити? Рональд помилився, вважаючи, що зустріне брата.

Заїра довго вела його темними коридорами. Підходяще місце для задушевних бесід.

— Чому ти ховаєшся від Ворона? — поставив Рональд запитання, яке мучило його з того самого моменту, як дізнався, що Ворон — його брат. — Чому уникаєш? Хіба він хоче завдати тобі шкоди?

Заїра засміялася своїм легким дзвінким сміхом.

— Він хоче забрати мою свободу. Я нікому її не віддам. Навіть йому.

Здавалося, низка коридорів ніколи не закінчиться, але через деякий час Заїра вивела в простору залу. Дивно, але там було дуже світло — близько кількох десятків смолоскипів, закріплених у настінних тримачах, палали яскравим полум'ям, освітлюючи велику круглу купальню в центрі зали. Всередині купальні плескалася не вода — в'язка чорна рідина.

— Навіщо ми тут? — Рональд здивовано роздивлявся, як рідина спінюється і пухириться.

— Я обіцяла допомогти, — усміхнулася Заїра. — Ми тут, щоб позбавити тебе страждань. Тебе мучать суперечливі думки, породжують сумніви. Ти втомився, що фальш та істина ховаються під однаковими личинами. Ти хочеш ясності. Хочеш позбутися невизначеності? Адже для цього тут ти?

— Так, — Рональд не брехав Заїрі. Не було сенсу. Вона знає все. Вона знає минуле і майбутнє кожної людини, всі її найпотаємніші, заховані навіть від самого себе бажання.

Вона взяла невелику скляну чашу і зачерпнула в неї трохи чорної рідини з купальні.

— Зніми туніку, — попросила Заїра, наближаючись, — оголи плече.

— Навіщо?

— Хочу подивитися на твоє родове тавро. У ньому і є джерело твоїх проблем.

Рональд виконав прохання.