Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

— Айзе, Айзе, — Лемюель аж завмер. Він зглитнув і відвів очі, тоді повільно підійшов до Айзека, піднявши руки в заспокійливому жесті.

Дерхан подивилась на нього і знову помітила це, цю жалість: вона була жорстка й груба, але все ж була. Лемюель повільно хитав головою. Очі в нього застигли, губи ворушились, поки він намагався підібрати слова.

— Айзе, я працював з Пістрявим. Я з ним не знайомий особисто, але знаю, хто він такий. Я знаю, як він працює. Я знаю його стиль, знаю, що очікувати. Я це вже бачив, такий самий сценарій... Айзеку... — він зглитнув і продовжив: — Лін мертва.

— Ні, не мертва! — вигукнув Айзек, стиснувши руки в кулаки й розмахуючи ними. Лемюель вхопив його за зап’ястки, не боляче, не заради бійки, а щоб змусити його почути, зрозуміти. Айзек на мить завмер з недовірливим, гнівним виразом обличчя.

— Вона мертва, Айзеку, — тихо сказав Лемюель. — Вибач, друже. Мені справді прикро. Мені прикро, але її більше немає, — він одійшов.

Айзек стояв, як вкопаний, хитаючи головою. У нього відкрився рот, ніби він намагався закричати. Лемюель повільно хитав головою. Він відвів погляд від Айзека й почав тихо, повільно говорити, наче до себе.

— Навіщо йому залишати її живою? — сказав він. — Це просто... це було б безглуздо. Вона... додаткове ускладнення, і все. Те... те, чого легше позбутися. Пістрявий добився того, чого хотів, — раптом Лемюель підвищив голос, показуючи рукою на Айзека. — Тепер ти хочеш до нього прийти. Він прагне помститися, і ти робиш саме те, що йому потрібно. Він просто хоче, щоб ти там опинився... і не має значення, як. Якщо залишити її живою, є крихітна можливість, що вона створить йому зайві проблеми. Але якщо помахати нею перед тобою, мов наживкою, ти все одно прибіжиш. Немає значення, жива вона чи ні, — він співчутливо похитав головою. — Його нічого не стримує вбити її... Вона мертва, Айзеку. Вона мертва.

Айзек дивився перед собою, але наче нічого не бачив, і Лемюель швидко заговорив:

— Ось що я тобі скажу: найкращий спосіб помститися негідникові — не дати йому заволодіти тими нетлями. Ти ж знаєш, Пістрявий їх не вб’є. Він їх залишить живими, щоб і далі виробляти сон-труту.

Айзек почав походжати кімнатою, вигукуючи щось то від невіри, то від люті, то від злості. Він підбіг до Лемюеля, почав незв’язно його благати, переконувати, що той помиляється. Лемюель не міг на це дивитися. Він заплющив очі й відповів, перекрикуючи лемент Айзека:

— Якщо ти до нього підеш, Айзе, це не поверне Лін. І тебе ми тоді теж не зможемо повернути.

Айзек затих. Якусь довгу, мовчазну мить він просто стояв. У нього трусилися руки. Він подивився на труп Щасливчика Ґазіда, на принишклу постать Яґарека в каптурі у кутку кімнати, на Дерхан, що стояла поблизу із залитими слізьми очима, на нервового Лемюеля.

Айзек гірко розплакався.

Айзек і Дерхан сиділи, обійнявшись, шморгаючи й схлипуючи.

Лемюель підійшов до смердючого трупа Ґазіда. Він став біля нього на коліна, затуливши лівою рукою собі рот і ніс. Правою він відірвав печать затвердлої крові, що склеїла Ґазідову куртку, та заходився порпатись у кишенях. Він шукав гроші або інформацію. Не було ні того, ні іншого.

Лемюель випрямився й роззирнувся. Він думав стратегічно, шукав будь-що, що могло знадобитися, — будь-яку зброю, прямі чи непрямі докази, цінні предмети.

Не було нічого. Кімната Лін стояла майже порожньою.

Через порушений сон у нього сильно боліла голова. Він відчував увесь тягар нічних тортур. Його власні марення сперечались і висиджувались у черепі, готові напасти, якби дозволив собі піддатися сну.

Зрештою він витратив увесь час, який міг собі дозволити. Що пізнішою ставала ніч, то більше він нервував. Лемюель повернувся до страждальців, що сиділи на ліжку, махнув рукою до Яґарека:

— Треба йти.

Розділ тридцять сьомий

Увесь наступний липкий від спеки день місто потерпало від навіяної духотою й жахіттями холери.

Злочинним світом потекли плітки. Казали, що Мамця Франсіна мертва. Три стріли. Якийсь лучник заробив у Пістрявого тисячу гіней.

Жодного слова не було чутно з Кінкена — лігва Солодашної Банди Мамці Франсіни. Без сумніву, почалася війна за розподіл сфер впливу серед злодійських угруповань.

Знаходили все більше й більше коматозних, безживних тіл. Поступово наростала паніка. Нічні жахіття не припинялися, і деякі газетярі пов’язували їх із позбавленими розуму містинами, котрих щодня не бракувало. Хтось сидів за столом перед розбитою шибою, хтось лежав на вулиці, виссаний насухо приблудою з неба. З облич не сходив гнилий цитрусовий дух.

Чума безумства була не надто розбірлива. Забирала цілих і Пороблених. Людей, хепрі, водяників та вірмів. Навіть міських ґаруд. Інших, рідкісніших істот, теж.

Молоде сонце, зійшовши над Курганом Святого Джаббера, освітило трау. Бідолаха лежав ницьма коло вкраденого й забутого кусня м’яса, його мертвотно-білі кінцівки обважніли й здавалися безживними, хоча неборака іще дихав. Певно, виліз із каналізації поживитися в опівнічному місті й потрапив до хижих лап.

У Східному Ґідді на вартових чекала ще химерніша сцена. В кущах, що оточували Ґіддську бібліотеку, знайшли два тіла. Одне належало молодій повії. Та була мертва, крізь сліди зубів на шиї з неї витекла вся кров. На ній, розпластавшись, лежало худорляве тіло відомого в Ґідді власника невеличкої й успішної ткацької фабрики. На його обличчі й підборідді запеклася її кров. Невидющі очі чоловіка дивилися на сонце. Він був живий, але повністю втратив глузд.

Хтось пустив чутку, що Ендрю Сент-Кадер — не той, ким здавався, та ще жахливішим було відкриття, що навіть вампір може стати жертвою мозкопивців. Місто заклякло у страхові. Ці агенти, чи мікроби, чи духи, чи демони, чи хто вони взагалі, невже вони були всесильні? Невже їх ніяк не побороти?

У Новому Кробузоні панували сум’яття і страх. Деякі жителі слали листи своїм батькам у села, збираючись поміняти небезпечне місто на підніжжя гір і видолинки на півдні та сході. Однак мільйонам тікати було нікуди.

Увесь виснажливий спекотний день Айзек з Дерхан ховалися у невеликій хатинці.

Вернувшись, помітили, що конструкта вже не було там, де його лишили. Він зник невідомо куди.

Лемюель пішов, сказавши, що спробує відновити давні зв’язки. Він остерігавсь показуватися в місті, особливо зараз, коли вартові ходять за ним назирці, але й не збирався тихенько сидіти. До того