Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

воїнські звитяги здалися б перед ним дитячою грою, учнівською мазаниною! Тільки ж він не мав жодної нагоди для того. Багато разів Джонс пробував записатися в рекрути, але в нього бракувало великих пальців на обох руках і двох передніх зубів, і тому сержант-вербувальник не хотів його брати. Проте, як я вже сказав, кожен знає тепер, чим він був би, і тому мільйони збігаються подивитись на нього щоразу, як почують, що він куди-небудь іде. Цезар, Ганнібал, Александр Македонський, Наполеон – усі вони служать у його штабі і, крім них, ще багато великих полководців, але публіка не звертає на них ніякої уваги, коли бачить Джонса... Бах! Чуєш, ще один салют! Шинкар уже проминув карантин!

Ми з Сенді повдягали всі свої небесні причандали, потім побажали опинитися на місці зустрічі і в ту ж мить там опинилися.

Стоячи на краю величезного, як океан, простору, ми дивилися в туманну далечінь, але нічого не могли розрізнити. Зовсім близько від нас була головна трибуна – ярус на ярусі туманних тронів, що здіймалися до самого зеніту. Обабіч її тяглися лави для простої публіки. Вони простягалися на багато-багато миль, і їм не видно було кінця-краю. Там панували безлюддя й тиша, і видовище було не веселе, а гнітюче. Таке враження справляє напівтемна театральна зала, коли глядачі ще не зібралися.

Сенді каже мені:

– Сядьмо тут і почекаймо трохи. Незабаром ми побачимо урочисту процесію, вона має показатися он там!

Я кажу йому:

– Тут так похмуро, Сенді,– чи не вийшла якась затримка? Нікого, крім нас двох. Це не дуже парадно для шинкаря!

– Не турбуйся, все буде гаразд! Ще один постріл – і ти сам побачиш.

Через деякий час ми помітили на обрії щось наче легенькі спалахи світла.

– То голова процесії зі смолоскипами,– каже Сенді.

Світло ширилося, ставало дедалі яскравішим і сильнішим. Невдовзі воно було вже як ліхтар паровоза і розгорялося все яскравіше і яскравіше, аж, нарешті, стало схоже на сонце, що сходить над морем,– велетенські червоні промені стрілами прорізали небо.

– Тепер не спускай очей з головної трибуни і з місць для публіки, – каже Сенді, – і чекай останнього пострілу.

І ось, неначе мільйон громових ударів, що злилися в один, залунало «буум-буум-буум», і все небо захиталося. Потім звідусіль полилися потоки сліпуче-яскравого світла, і в ту ж мить усі мільйони лав обабіч головної трибуни, скільки око сягало, заповнили густі юрби народу. Усі вони були чудово освітлені.

У мене аж дух захопило.

Сенді й каже:

– Ось як у нас роблять! Часу ми тут не марнуємо, ніхто не входить, коли завісу вже піднято. Побажати – це куди швидше, аніж пересуватися будь-якими іншими засобами. Чверть секунди тому всі ці люди були за мільйони миль звідси. Коли вони почули останній сигнал, їм досить було тільки побажати – і ось вони тут!

Величезний хор заспівав:

 

Почути прагнем голос твій,

Узріти світлий вид.

 

Мелодія була благородна, але невмілі хористи псували її своєю участю точнісінько так само, як і в церквах на землі.

З’явилася голова процесії, і це було справді надзвичайне видовище. Нога в ногу щільними й густими шерегами йшли янголи – по п’ятсот тисяч у ряд, кожен ніс смолоскипа і співав,– від громового шелесту крил аж голова починала боліти. Колона розтяглася на величезну відстань, хвіст її губився десь на небесному обрії, поступово переходячи в ледь розжеврілу ниточку.

Довго йшли юрби янголів, і ось, нарешті, показався й сам шинкар. Усі глядачі посхоплювалися з місць, і знялося таке вітальне ревище, скажу я тобі, що аж небо задвигтіло!

Шинкар увесь сяяв, ореол його хвацько зсунувся набакир,– такого самовдоволеного святого я ще зроду не бачив. Поки він підіймався сходами головної трибуни, хор співав:

 

Палало небо спрагою

Почути оний глас!

 

На почесному місці – широкому огородженому помості в центрі головної трибуни – стояли поряд чотири розкішних намети, а навколо – блискуча почесна варта. Весь цей час намети були щільно завішані.

Коли шинкар піднявся вгору, усім кланяючись і до всіх усміхаючись, і став на помості, намети враз розчинилися, і ми побачили чотири чудових золотих трони, винизаних коштовними самоцвітами. На двох середніх сиділи сивобороді старці, а на двох крайніх – двоє пишно вбраних блискучих велетнів із суцільним сяйвом і в прегарних панцирах. Усі мільйони глядачів впали на коліна, радісно повитріщали очі й перемовлялися веселим шепотом:

– Два архангели! Розкіш! А хто ці інші?

Архангели віддали шинкареві сухий вояцький уклін. Обидва старці підвелися, один з них промовив: «Мойсей і Ісав вітають тебе!» Потім усі четверо зникли, і трони спорожніли.

У шинкаря був трохи розчарований вигляд, бо він розраховував, здається, обняти цих старців, але юрба раділа й пишалася неймовірно: адже вона побачила Мойсея і Ісава! Кожен казав: «Ви їх бачили? Я бачив! Ісав сидів боком до мене, але Мойсея я бачив лице в лице ось так, як зараз дивлюся на вас!»

Процесія підхопила шинкаря і рушила з ним далі, а юрба розпалася і розійшлася.

Коли ми подалися додому, Сенді сказав, що зустріч вийшла вдала і шинкар має право вічно пишатися нею. Він зауважив, що й нам пощастило; ми можемо бути свідками таких зустрічей ще сорок тисяч років і не мати нагоди побачити навіч двох таких високопоставлених осіб, як Мойсей і Ісав! Згодом ми дізналися, що мало не побачили ще одного патріарха, а також справжнього пророка, але в останню хвилину вони прислали записки, в яких просили пробачення, що не можуть прибути.

Сенді каже, що на тому місці, де стояли Мойсей і Ісав, буде споруджено пам’ятник із зазначенням дати й обставин події, і тисячоліттями туди приходитимуть мандрівники, лупатимуть очима на пам’ятник, вилазитимуть на нього і видряпуватимуть на ньому свої імена...

 

1907

 

ДОПИТЛИВА БЕССІ

 

 

Бессі – хороша дівчинка, не пустунка, не торохтійка, вона любить поміркувати про се, про те і весь час запитує «чому», бо намагається зрозуміти, що відбувається навколо неї. Одного разу вона спитала:

– Мамо, чому навколо так багато страждань і нещасть? Чому все це?

Запитання було неважке, і мати, не замислюючись, відповіла:

– Для