Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

казала вона. — Що з них візьмеш, хвойди як хвойди, але ця, о!.. Ми їй цього не подаруємо! Надто страшного лиха накоїла вона людині, яку ми любимо». Звісно, не він перший попавсь у таку западеньку. Але інші розважалися, як люди світські, підходили, як люди світські, до політики, до геть усього. А Робера вважали в сім'ї за «відмінча». Сім'я не усвідомлювала, що часто справжніми навчителями багатьох молодих салонників, які інакше зосталися б неотесаними, товстошкурими в почуттях, позбавленими доброти і смаку, стають їхні коханки, а такі взаємини — єдиною школою моральности, де набувають вищої культури, де вони пізнають вартість некорисливого знайомства. Навіть у найнижчих верствах (своєю грубістю схожих так часто на вищий світ) жінка, вражливіша, чуйніша, вільніша, тягнеться до гожости, шанує душевну красу, красу в мистецтві, і хоча б навіть вона цього не розуміла, але вона ставить це понад те, що видається чоловікові найпожаданішим, — гроші, становище. Отож молодий клубмен, як от Сен-Лу, чи молодий робітник (приміром, електротехніки сьогодні в лавах справжнього Лицарства) так умліває перед своєю любкою і так її шанує, що не може не умлівати перед тим, перед чим і вона, і не шанувати того самого, що й вона; шкала вартостей для нього перекинута. Кохана — істота слабка, бо вона з білої челяді, у неї трапляються незбагненні нервові розлади, і якби нервувалися так чоловіки чи навіть якісь інші жінки, його тітка чи кузина, то це викликало б посмішку у здорового молодика. Але він не може спокійно дивитися на муки коханки. Молодий панич, який має, як Сен-Лу, полюбовницю, звик, ідучи з нею до ресторану, брати з собою валер'янку, про всяк випадок, він вимагає, твердо і цілком поважно, аби кельнер причиняв двері без грюку і не ставив на стіл вогкого моху, бо його подруга ще зомліє, і ця млість, ним ні разу не звідана, для нього таємничий світ, в реальність якого навчила його вірити вона, млість, яка будить у ньому співчуття, хоча він не уявляв, що це таке, і змусить його співчувати, навіть якщо стане млосно не їй, а комусь іще. Роберова коханка — як перші середньовічні ченці християн — навчила його жаліти звірят, бо сама кохалася в них і нікуди не рушала без свого пса, без своїх канарок і папуг; і Сен-Лу чував над ними з материнською дбалістю, а тих, хто бив звірят, він обзивав бидлом. До того ж «акторочка», чи так звана «акторочка», та, що жила з Робером, — була вона розумна чи ні, не знаю, — впливала на нього так, що в товаристві світських дам він нудив світом і вважав ці прохані вечори за кару; так вона вберегла його від снобізму і вилікувала від вітрогонства. Завдяки їй світські знайомства посідали в житті молодого її любчика менше місця, ніж коли б він був світським левом, в основі приязних взаємин якого, назначених тавром брутальносте, лежать марнота чи розрахунок, — коханка привчила його ушляхетнювати й одухотворювати їх. Наділена жіночим інстинктом, вона особливо цінувала в чоловіках такі душевні прикмети, які Робер без неї, може, й не розгледів би, а то й узяв би їх на жарти; серед Роберових друзів вона вміла зразу вирізнити того, хто йому щиро симпатизував, і віддавала йому перевагу. Вона вміла прищепити Сен-Лу почуття вдячности до нього, змушувала його віддячуватися йому, помічати, що його приятелеві приємне, а що прикре. І незабаром Сен-Лу перестав потребувати її науки, і в Бальбеку, де її не було, задля мене (а вона ніколи мене не бачила і Робер навряд чи встиг про мене написати), без мого нагадування, зачиняв вікно в нашому повозі, прибирав квіти, від яких мене починала обіймати млость, а коли перед від'їздом мав прощатися з кількома особами, то намагався швидше їх здихатися, аби наостанок залишитися сам на сам зі мною, щоб показати ріжницю між ними і мною, щоб виявити до мене особливу ласку. Коханка відкрила йому очі на невидиме, вона внесла в його життя високе, розтопила його серце, але все це проходило повз увагу його сім'ї, там плакали і знай приказували: «Ця мерзотниця, зрештою, занапастить його, а поки що заплямовує ганьбою його ім'я». Щоправда, Робер уже взяв від коханки все добре, що вона могла дати, і нині вона була для нього причинницею всіх його мук, бо розлюбила його і завдавала йому болю. Одного дня їй здалося, ніби він дурний і смішний, — у цьому її переконали приятелі, молоді літератори й актори, і вона повторювала це за ними з такою пасією, з такою безоглядністю, яку ми виказуємо щоразу, як перебираємо чи присвоюємо від інших погляди та звички, доти зовсім нам чужі. Вона залюбки, як і ці комедіянти, розводилася про те, що між Робером та нею провалля, бо вони різної раси, вона інтелектуалка, а він, хоч би як випендрювався, зроду ворог інтеліґентности. Вона була переконана у своїй глибокій правоті і шукала доказів слушности свого переконання в найневинніших словах, найдрібніших учинках свого коханця. Але коли ці самі приятелі переконали її ще й у тому, що вона нівечить у такому не відповідному для неї товаристві свій талант, а вона ж подавала великі надії, що коханець зрештою заморозить її, що, живучи з ним, вона розбиває свою акторську кар'єру, вона, раніше тільки гордівниця, зробилася тепер ненависницею Сен-Лу, ніби той уперто намагався прищепити їй якусь смертельну хворобу. Вона обходила його десятою вулицею, але ще не зважувалася на остаточний розрив, який особисто мені здавався малоймовірним. Ради неї Сен-Лу йшов на величезні жертви, і хоча вона була гожа (Робер не показав мені її фотографії, він казав: «Зрештою вона не красуня, а потім вона зле виходить на знімках, це моментальні світлини, я робив їх «кодаком», у вас вийшов би спотворений її образ»), а проте, навряд щоб вона знайшла людину, яка виявила б стільки самопожертви. Не спадало мені на думку, що і в жінки безталанної маніакальна жадоба слави та визнання, хай би то було тільки визнання поважаних нею людей, може бути (що, зрештою, не конче мало поширюватися на Роберову коханку), навіть коли вона й звичайнісінька кокотка, важливішою спонукою, ніж утіха оббирати свого коханця. Сен-Лу, не дуже здогадуючись, що діється в душі його полюбовниці, вважав, що вона не зовсім щира, коли кидає йому несправедливі докори і коли присягається у вічному коханні, проте іноді відчував, що вона порвала б з ним, якби могла, і тому, ведений, мабуть, інстинктом збереження свого кохання, далекогляднішим,