Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

б мені прислужитися, особливо в майбутньому. Так ось, хто та гарна жінка, з якою я спіткав тебе в Зоологічному саду? З нею йшли добродій, якого я, здається, десь бачив, і довговолоса дівчина». З розмови з пані Сванн я зрозумів, що прізвища Блокового вона не запам'ятала, вона назвала мені якесь інше і прирядила мого товариша до якогось міністерства, а я відтоді так і не перевірив, чи він справді міністерський урядник. Але яким побитом Блок, якого, судячи з того, що пані Сванн мені тоді розповідала, з нею познайомили, міг не знати її прізвища? Мене це так здивувало, що я так і не знав, що йому відповісти. «У кожному разі, віншую, — озвався Блок, — ти з нею, мабуть, не нудився. За кілька днів перед тим, як я побачив її з тобою, я спіткав її в потязі приміської зони. Вона ласкаво згодилася відкрити доступ твоєму покірникові у заборонену зону, я гарно збавив з нею час, і ми вже домовлялися про майбутнє побачення, але на передостанній станції треба ж було нетактовно впертися її знайомому». Я змовчав, і Блокові це не сподобалося. «Я мав надію, — сказав він, — вивідати в тебе її адресу і кілька разів на тиждень заживати розкошів улюбленця богів Ероса, але не наполягаю, якщо ти вирішив шануватися щодо цієї професіоналки, хоча вона віддалася мені тричі поспіль, дуже рафінованим робом, між Парижем і Пуендю-Журом. Ну та рано чи пізно, я таки віднайду її».

Я був у Блока невдовзі по тому обіді, він мене візитував теж, але не застав мене і звернув на себе увагу Франсуази: Блок хоча й приїздив до Комбре, але так траплялося, що вона його ні разу не бачила. Вона лише могла переказати, що мене питав «добродій», якого я знаю, але навіщо я йому потрібен — цього він не «сказав»; що убраний він абияк і особливого враження на неї не справив. Я зрозумів, що погляди Франсуазині на певні соціальні явища так і залишаться для мене неприступними, погляди, сперті на плутанину в словах та іменах, які раз і на все поперемішувалися в голові у Франсуази, і все ж не міг утриматися, хоча вже зарікся розпитувати її при такій нагоді, від даремної зрештою спроби з'ясувати, що ж таке незвичайне для Франсуази у прізвищі Блок. Бо ледве я сказав їй, що молодик, який заходив до мене, це і є пан Блок, вона аж оступилася назад на два кроки, такі великі були її подив і розчарування. «Як? Це і є пан Блок?» — збентежено вигукнула вона, ніби така видатна особа мусила мати зверхність, з якої можна притьмом здогадатися, що перед нами — «можний світу цього», а потім, як той, хто вважає, що якась історична фігура не виправдовує своєї слави, почала схвильовано повторювати на різні лади, і в голосі її вже чулися зароди прийдешнього всескептицизму. «Як? То це і є пан Блок? От уже зроду не скажеш!» Здавалося, вона чула жаль до мене, так ніби я колись «перехвалив» їй Блока. А проте вона з гречности додала: «Гаразд, хай уже пан Блок лишається такий як є, зате панич може собі сказати, що виглядає не гірше за нього».

У Сен-Лу, якого вона божествила, Франсуаза небавом розчарувалася інакше і не так прикро: вона дізналася, що той республіканець. Адже, хоча, приміром, про королеву португальську вона говорила з тією непошаною, яка у простолюду є знаком найбільшої пошани: «Амелія, Філіппова сестра»[171], Франсуаза була роялістка. Проте маркіз, який так зачарував її і який тягнув руку за республікою, здавався їй уже якимсь лжемаркізом. Вона виявляла таке саме обурення, як коли б я подарував їй золоте пуделко і вона палко мені подякувала, а тоді ювелір їй сказав, що золото накладне. Зопалу вона перестала шанувати Робера, але потім знову сповнилася поваги до нього; вона вирішила, що маркіз де Сен-Лу ніякий не республіканець, що він тільки удає його з себе, бо при теперішньому уряді це вигідно, на цьому можна «наскарблюватися». Відтоді холодок у її ставленні до нього зник і на мене вона уже не дулася. Говорячи про Робера, вона називала його «прикидьком» і всміхалася широкою й доброю усмішкою, — мовляв, вона «величає» його, як і колись, вона йому пробачила.

Тим часом, навпаки, Роберові щирість і безкорисливість були стеменнісінькі, і саме завдяки великій душевній чистоті, яка не знаходила цілковитого вдоволення у такому егоїстичному почутті, як любов, і яка, з другого боку, мала хист, — до чого був геть-то нездатний, приміром, я, — знаходити для нього духовну поживу деінде, ніж у самому собі, він міг дружити, а я не міг.

Франсуаза помилялася щодо Робера й тоді, коли запевняла, що Сен-Лу тільки вдає, ніби не гордує простими людьми, що це неправда: досить послухати, як він гримає на візника. Справді, Робер іноді трактував його шорсткувато, але тут давалася взнаки не так станова ріжниця, як станова рівність. «Пощо мені з ним цяцькатися? — відповів він мені на докір, що він різкий з візником. — Хіба ми не рівня з ним? Хіба він не такий близький мені, як мої дядьки чи кузинки? Чи ви гадаєте, ніби я маю бавитися з ним у ввічливість лише тому, що він нібито нижчий за мене? Ви говорите, як великий пан», — додав він спогорда.

Далебі, він ставився необ'єктивно й упереджено лише до одного стану — до вельмож, але так необ'єктивно, аж важко було йому повірити в чесноти світської людини, а в чесноти людини з низів — легко. Якось я забалакав з ним про принцесу Люксембурзьку, яку зустрів колись із його тіткою.

— Дурепа несосвітенна, — сказав він, — як і всі до неї подібні. Зрештою вона доводиться мені далекою ріднею.

Він був упереджений проти людей світських, сам виїздив у світ рідко, і та погорда чи ворожнеча, яку він там виявляв, ще збільшувала згризоту, якої він завдавав своїм близьким кревним інтрижкою з «акторочкою», а згубною цю інтрижку вони вважали, зокрема, тому, що вона розвинула в ньому дух заперечення, злосливий дух, знепутила його, так що він міг пошитися в «декласовані». Отож золота молодь Сен-Жерменського передмістя була немилосердна до Роберової коханки. «Хвойди правлять своє ремесло, —