Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

ніж сам Робер, виявляючи практичну тяму, яка вживалася в ньому з найвищими і найщирішими пориваннями душі, він відмовився перевести на її ім'я капітал; він напозичався на велику суму, щоб їй ні на чому не збувало, але видавав гроші їй тільки видавцем, на день уперед. І якщо вона справді поклала собі кинути його, то, очевидно, любісінько чекала, коли «зіб'ється капітал», а для цього, якщо зважити, які суми давав їй Сен-Лу, вимагалося часу, певна річ, нетривалого, але в кожному разі час цей давав моєму новому приятелеві змогу подовжити своє щастя чи нещастя.

Ця драматична пора в їхньому зв'язку досягла тепер для Сен-Лу особливо болісної гостроти, бо коханка звеліла йому поїхати з Парижа, де його присутність її дратувала, і провести відпустку в Бальбеку, поблизу його гарнізону. Ця пора почалася з вечора у Роберової тітки, яка згодилася на те, щоб його подруга прийшла до неї і для численних гостей прочитала уривки з символістської п'єси, де вона грала колись на сцені новаторського театру, передавши Сен-Лу своє захоплення цією п'єсою.

Коли ж вона з'явилася з великою лілією в руці, у строї, скопійованому з Ancilla Domini, попередньо переконавши Робера, що це справжній «художній прорив», збіговисько клубменів і великих дам привітало її усмішками, але монотонна декламація, мовні неологізми і їхнє часте повторення викликали у зібрання вже не усмішки, а дикий регіт, спершу притлумлений, а потім нестримний, отож-бо довелося безталанній декламаторці припинити читання.

Назавтра Роберова тітка зазнала одностайного осуду за те, що дозволила у своєму домі виступити такій жахливій акторці. Один добре знаний герцог сказав тітці Сен-Лу в живі очі, що вона сама винна.

— Сто чортів твоїй матері! Не можна ж частувати такими гарненькими номерами! Аби ж то вона мала хоч талант, але таланту вона не має і не матиме ніколи! До ката! Париж не такий дурний, як заведено думати. Товариство складається не з самих ідіотів. Ця панянка, мабуть, думала здивувати Париж. Але Париж не так просто здивувати, є такі речі, які нас ніхто не змусить проковтнути.

А виконавиця, відходячи, сказала Роберові:

— До яких дурепищ, до яких невихованих шереп, до яких хамлюг ти мене привів? Ба! Я тобі скажу все: там не було жодного чоловіка, який би мені не моргнув, не штовхнув ногою, я їхні хамські зальоти відкинула, то вони й помстилися.

Ці слова обернули Роберову антипатію до салонних шаркунів у щонайглибшу болісну нехіть, і навіяли йому це почуття саме ті, хто найменше на це заслуговував: віддані родичі, делеговані родиною намовити Роберову коханку порвати з ним, тимчасом як вона доводила йому, що вони зчинили бучу через залюбленість у неї. Робер більше не потикався до них ні ногою, але коли він, як оце зараз, був далеко від своєї приятельки, йому все ввижалося, що вони або інші користуються його відсутністю, щоб допнутися свого, і, гляди, запобігають її ласки. І коли він говорив про донжуанів, які зраджують своїх приятелів, розбещують жінок або намагаються їх затягти до дому розпусти, лице його дихало болем і злістю.

— Мені було б легше вбити їх, ніж пса, пес — звірятко принаймні миле, віддане, вірне. По них тужить гільйотина більше, ніж по бідолахах, яких привели до злочину нужда і бездушність багатіїв.

Багато часу забирало у нього надсилання листів і депеш до коханки. Коли вона забороняла йому приїздити до Парижа і на відстані шукала приводу на те, аби посваритися з ним, я щоразу дізнавався про це з його похмурого обличчя. Подруга ніколи ні в чому йому не докоряла, а Робер, підозрюючи, що вона, може, сама не знає, що поставити йому на карб, і що він просто увірився їй, однаково прагнув з нею порозумітися і писав їй: «Скажи мені, що я зробив лихого. Я готовий повинитися», — гризота переконувала його, що він, мабуть, десь таки сплохував.

Вона безконечно довго не відписувала йому, та й у відповідях її було небагато глузду. Отож Робер був завжди стурбований і часто ходив даремно на пошту, — з усього готелю лише він та Франсуаза самі відносили і самі отримували листи, він через те, що нетерпеливився, як кожен коханець, вона через те, що була, як усі служники, недовірлива. (З депешами йому доводилося ходити набагато далі.)

Через кілька днів по обіді у Блоків бабуся, дуже втішена, сказала мені, що Сен-Лу спитав у неї дозволу сфотографувати її перед своїм від'їздом з Бальбека, і коли я побачив, що бабуся з цієї оказії наділа найкращу сукню і перемірює капелюшки, така легковажність не припала мені до вподоби: невже вона на це здатна? Аж урешті я запитав себе, чи не дав я маху щодо бабусі, чи не зависоко я її ставлю, чи так уже її не обходить її зовнішність, чи немає в ній того, чого вона, як досі мені здавалося, начисто позбавлена, — кокетства?

На жаль, пересердя, яке у мене викликав проект фотографування, а тим паче, радість, яку він, мабуть, справляв бабусі, відбилося на моєму виду так виразно, що Франсуаза не могла його не вгадати і несамохіть поглибила його, звернувшись до мене з сентиментальною, розчуленою промовою, яка мене анітрохи не зворушила:

— Ох, паничу, коханій пані дуже кортить знятися! З такої нагоди вона навіть надіне капелюшок, якого їй переробила стара Франсуаза. Ну й нехай, паничу!..

Тут я подумав, що мені не гріх буде позбиткуватися з сентиментальности Франсуази, згадавши, що бабуся і мама, яких я наслідував у всьому, не раз сміялися з служниці. Бабуся, угледівши, яка у мене кисла міна, заявила, що як я проти того, щоб вона знімалася, то вона відмовиться. Я не погодився; я запевнив її, що не бачу в цьому нічого поганого, і, аби дати їй змогу причепуритися, пішов геть, але, перш ніж піти, вирішив показати, який я проникливий і завзятий: я підпустив кілька шпильок та кпинів, щоб позбавити її радощів, які вона відчувала від знімання; отож-бо, хоча я все-таки побачив пишний бабусин капелюшок, зате мені вдалося прогнати з її обличчя той блаженний вираз, який мав би мене врадувати, але який, як це часто буває, поки ще живі ті, кого ми найбільше кохаємо, дратує нас, бо ми сприймаємо його як вульгарність, а