Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Я не є консулом. Я тут є представником нашого уряду. То так для порядку. Перепрошую, слухаю вас.

— Моє прізвище Долина. Пане представнику, прибули сюди до вас з далекої тайги. Як побачили тут наш прапор, то... Чого хочемо? А чого ми можемо хотіти від представника Польщі? Ви самі якнайкраще знаєте. Не ми перші тут, мабуть... Якоїсь поради, допомоги, хоч би трошки надії.

Представник попросив, щоб присіли. Це був у віці, доброї статури, непогано доглянутий пан. Слухав їх уважно, не перебивав. Говорили всі. Коли закінчили, зацікавився Вродою. Не без інтересу оглядав його солдатське посвідчення. А потім довго й складно пояснював:

— Нам, полякам, зараз тут не є добре. Клімат навколо Польщі та поляків погіршився. Наше військо під командуванням генерала Андерса виведено до Ірану, бо така була політична й стратегічна необхідність. За Польщу можна битися скрізь. Мусимо довіряти нашому урядові. А втім про наше військо пан Врода знає, мабуть, більше від мене, бо там був. Співчуваю панові, що так нещасливо це склалося. Навіть не знаю, як довго ще наше представництво в Тулуні утримається. Хазяям це все не дуже подобається. Розумієте мене, панове? Контактів з нашим посольством у Куйбишеві — майже жодних. Матеріальної допомоги вже давно не отримуємо, рештки зі складу вимітаємо, бо як, мабуть, здогадуєтесь, не ви тут перші... Пані Стеню, загляньте, будь ласка, до складу, може, щось там ще пані для наших гостей найде... Просите поради? Боюсь, що мої поради занадто вам, панове, не знадобляться. В мене тут нема жодних можливостей. Особливо, що останнім часом місцева влада явно мене уникає, щоб не сказати гірше. Прикро мені дуже, справді.

Представник підвівся з-за письмового столу. Зрозуміли, що розмова закінчена. Гонорка не витримала:

— Пане, то що ми маємо зараз з собою зробити? Адже там, на тулунському вокзалі, чекають наші сім’ї, голодні дітлахи валяються на паркеті?!

Представник безпорадно розвів руками.

— Прикро мені... Мабуть, ви повинні звернутися до міськради, до тутешнього управління праці. Недалеко звідси, пані Стеня дорогу покаже. У Тулуні з того, що знаю, праці не бракує. А як ні, то треба буде в навколишніх радгоспах і ліспромгоспах шукати. Справді, дуже мені прикро, але мусите самі якось давати раду...

— Прошу до мене! — покликала з другої кімнати, рятуючи представника, надійна пані Стеня.

Держала картонну коробку і вручала кожному якусь жерстянку. Витягували руки, як по милостиню. Приголомшені тим, що почули у представництві, навіть не зорієнтувалися, що знов стоять на вулиці. Лише істеричний сміх повернув їх до реальності. То кульгавий солдат Врода ненатурально голосно сміявся, а може, плакав, рубонувши перед тим у дерев’яний тротуар жерстянкою американської кави.

аліка-солдат Адам Брода вже більше до тайги не повернувся. На станції в Тулуні кинувся під поїзд, що мчався з великою швидкістю.

Самогубством солдата були всі шоковані. Жінки не допускали близько дітей, щоб не дивилися на цю закривавлену людську вичавку. Одна милиця Броди лежала на пероні, друга стояла сторчми між полотнами.

— О Ісусе, о Ісусе! Що йому таке у голову вдарило, адже до матері мав їхати, — з розпукою говорили жінки.

— Принаймні вже не мучиться на тому холерному світі. Невдовзі нам, мабуть, доведеться перехреститися, заплющити очі і стрибнути під найближчий поїзд...

По невдалій експедиції до представництва опинилися у безвихідному становищі: зима надворі, а тут ані даху над головою, ані роботи, ані що у рот покласти. Витрусили з кишені та клунків найдрібніші крихітки, вигребли останні рублі, на базар не мали що винести. Малюки простуджені, хворіють. Дорослі з голоду ледве ногами волочать. Та ще й черговий раз на засланні позбулися надії. А так обманювали себе, що коли нарешті дістануться до представництва польських властей, то небо їм відкриється. А тепер? Як жити, що тут робити?

— Що то за люди, ті поляки! Одні тільки клопоти з вами. Через вас то ще мені влетить. Кочують на вокзалі, немов якісь цигани! А той мені ще вночі під поїзд стрибнув, — нарікав покликаний у зв’язку з випадком вокзальний міліціонер, старшина Климов.

Мужчини разом з міліціонером позбирали із залізничних полотен посмертні останки солдата, загорнули їх у великі ганчірки старого брезенту.

— Поховати його треба було б по-людськи, але не знаємо, як і де.

— Ось вам «справка» до управляючого кладовища, без цього поховати не дозволить. Порядок у нас...

— Далеко те кладовище? Домовини нема...

— Одні тільки клопоти з вами! — Міліціонер подумав, подумав і послав їх до комунальних властей міста. — Товариш Рудих є там начальником, може виділить вам пару дощок на домовину.

Шукати того товариша Рудих пішов Долина з Юзеком Шайною.

Пішли і не пожаліли. Рудих виявився доброю людиною. Не тільки дістали від нього підводу й готову домовину для поховання Броди, але й з руки запропонував їм роботу. Обіцяв також, що всім кочуючим на вокзалі полякам допоможе влаштуватися у Тулуні. Адже зима йде...

А зима