Читати книгу - "Сибіріада польська"

Дім у Тулуні, в якому Янові Долині з синами виділили одну кімнату, був великий. До революції мусив тут мешкати хтось багатий, бо дім був не лише великий, солідно збудований, але і його зовнішній вигляд на це вказував. Всі вікна, одвірки, навислі піддашшя, віконниці були гарно вирізьблені з дерева. Обхід щільно огороджений палісадом з модрини, з широкими в’їзними воротами і окремою хвірткою для пішоходів. В обійсті амбари, а може, купецькі склади, стодола, стайня і баня: та остання, зрештою, наполовину розвалена. У дім входилося високими дерев’яними сходами, через оббитий дошками ґанок.

Коли за наказом Рудих вселилися до цього дому Долина й численна сім’я Шайнів, застали там інших квартирантів: вчителя Сьомкіна, сліпуватого туберкульозника з юрбою дітлахів, а також самотнього холостяка, єврея з Польщі. То був пан Мечислав Шахницький, що походив з Гродна. Пана Шахницького, юриста за освітою та адвоката за професією, той самий Рудих працевлаштовував юрисконсультом. Шахницький опинився в СРСР, тікаючи з Гродна після нападу Гітлера на Радянський Союз.

Долина дістав роботу відкатника у Рудих. Кінь, яким мав звідси правити, мав свою стайню на місці, біля дому.

Замерзлі, зголоднілі, кинули клунки в кутку великої кімнати з двома не дуже щільними вікнами. Пусто. Піч холодна.

— Ну, хлопці, тут тепер будемо мешкати! — повідомив батько. — Розглядайтеся тут поволі, а я піду, коня випряжу і якогось дерева для підпалу пошукаю, то собі щось тепле зваримо.

«Коня випрягти!» Сташеку зазвучало це у батьківських вустах, як колись вдома, коли батько повертав кіньми з поля і гукав до мами, яка виглядала його: «Хвилиночку, Тосю, тільки коней випряжу».

— Але де його стайня?

— Тут, у нашому дворі, завтра вам усе покажу.

Батько вийшов. А малий Тадек стрибав від радості по пустій кімнаті й вигукував:

— Коня маємо, коня маємо, коня!

Кінь був молодий. Не такий маленький скуйовджений сибірський «монгол», а гарний високоногий карий, з білою зіркою на лобі й цього ж кольору шкарпеткою на правій бабці. Сташек бігав до Карого щодня і не міг ним натішитись. У морозній, вкритій інеєм стайні притулювався до коня так, як колись у Ворволинцях до гнідої Зулі, на спині якої галопував подільськими ярами. Карий, спочатку недовірливий, вже на другий день пізнавав хлопця і, роздуваючи рожеві храпи, злизував з його долоні солоні на смак крихітки хліба, які Сташек від рота свого відривав. Якщо кінь був карий, отже так його кликали, бо ніхто не міг їм сказати, яку дотепер мав кличку. Дотеперішній конюх і водій пішов на фронт. Заки перейняв його Долина, Карий возив воду, запряжений випадковими візниками, найчастіше жінками. Нічого дивного, що кінь був занедбаний: шию мав натерту хомутом і хребет, відбитий шершавим сідельцем, яке підтримувало дишло.

Долина любив коней. Вже після кількох днів під його оком Карий явно ожив. Підкормлений, вичесаний скреблом, кінь поблискував смолистою шерстю. Побачивши Сташека, голосно іржав, бив переднім копитом і витягував шию.

Батько зривався задовго перед світанком, бо зимовий день короткий. Одягався втемну, майже нічого не їв, поспішав до стайні і запрягав Карого до саней, на яких була прикріплена кількасотлітрова обледеніла бочка для води. З тією бочкою батько їхав до ріки. Там з великої ополонки, яку разом з такими, як він, возиводами мусив кожного ранку на лютому морозі наново пробивати, черпаком наповнював бочку водою і розвозив її по місту, куди Рудих йому говорив. І так протягом цілого Божого дня.

Хлопці вставали пізно, як тільки було можна: не мали куди і по що поспішати. Кімната протягом ночі так вихолоджувалась, що вода у відерку замерзала. До їжі харчів також не було надто багато. На цілий день батько залишив їм по шматку хліба, часом трохи супу в горщику, що якимось дивом залишився з учорашнього вечора. Дома було спокійно, тільки з самого ранку дружина вчителя Сьомкіна верещала на чоловіка і неслухняних дітей. Від Шайнів усі, за винятком бабуні, йшли на роботу. Вуличка, на якій стояв дім, також була тихою. Міста не було тут чути. У кімнаті було майже пусто. З меблів мали тільки кульгавий стіл, стару табуретку і вішалку на стояку. Не було ліжка. Щоб не спати на підлозі, від якої тягло морозом, батько змайстрував нари з дощок, а з набитих сіном мішків — сінник. З давнього домашнього вогнища залишилися їм вже тільки подушки, бо навіть перину мусили продати в Тайшеті, щоб купити щось попоїсти. Прикривалися, чим вдалося. І так само одягалися. Найгірше було малому Тадеку, бо вже з усього, у чому приїхав з Польщі, виріс. Мами забракло, не було кому щось нового пошити, підібрати. Отже, носив те, з чого Сташек виростав і чого не пошарпав на клаптики. Усе на цій дитині було завелике, не підібране. Сташеку з одежою було легше, бо швидко ріс і що було можна, одягав після дорослих: від старих валянок, ватяних штанів до фуфайки. То нічого, що надто простора, можна було обвитися нею і перев’язати мотузкою. А що рукави задовгі? То дуже добре: було принаймні куди замерзлі кулаки сховати. Ну й шапка-вушанка величенька, спадала на очі, але тепла, бо з заячих шкірок, подарунок від тітки Бурмакіної з Шиткіно.

До міста хлопці виходили без певної мети, ось так, щоб тільки полазити, аби тільки день не був таким довгим. А при нагоді пізнати Тулун, щось побачити, поволочитися серед людей, а особливо по базарі. Базар дуже собі уподобали. Протягом цілого дня клубочився по торговиці натовп місцевих