Читати книгу - "Сибіріада польська"

тремтіли від холоду. Зібралися в кутку залу чекання. Принесли кип’ятку, вигребли з клунків залишки хліба і млинців, куплених на тайшецькому базарі, попивали кип’яток. Говорили мало. Ну бо про що? Знов сидять у брудному вокзальному залі чекання, і ніхто не знає, що їх чекає в Тулуні.

Підійшов міліціонер. Приглядався до них хвилину. Їли мовчки. Міліціонер зупинився поглядом на Броді, мабуть тому, що одягнений був у англійський мундир, якого міліціонер у житті ще не бачив.

— Документи, громадянине.

Брода відставив судки з кип’ятком, сягнув за пазуху і подав госпітальне посвідчення. Міліціонер довго думав над папером.

— Але тут Тулун, не Куйтун. Ти не надто завчасно висадився, солдате?

— Я висадився саме, де треба. До польського представництва мушу зайти тут, у Тулуні. Ви не знаєте, де це є?

Міліціонер віддав посвідчення.

— Ви всі поляки?

— Всі.

На щастя, буркотливий міліціонер знав, де в Тулуні шукати це представництво. Дозволив також усьому натовпу залишитися в залі чекання.

Мантерис тріумфував:

— А я не говорив! Якщо є тут наше польське представництво, то будьте певні, загинути нам не дадуть.

До міста шукати представництво вибрались всі мужчини. Навіть каліка-солдат Брода. І ще Гонорка Ільницька, яка вважала, що в разі чого більше там полагодити зможе, ніж той її недотепа, Флорек.

Від залізничної станції до міста досить далеко. Саме місто, дерев’яне і одноповерхове, лежало у розлогій улоговині, над берегом показної ріки. Ріка називалася Ія і десь там далеко на півночі впадала в Ангару, Тулун мало чим відрізнявся від Тайшета: подібні будинки, вулиці, в центрі дерев’яні тротуари. Лише повітря тут було зовсім інше, чистіше. Не було чути потворного тайшецького смороду.

Вказівки міліціонера були точними, і у польське представництво потрапили відразу. Воно було на головній вулиці, в окремому будинку, огородженому пофарбованим у зелений колір плотом. А перед тим будинком з невисокого флагштока звисав на безвітрі вже дещо побляклий, але наш, наш польський біло-червоний прапор! Стали мовчки біля хвіртки і довго, набожно на цей прапор дивилися. Гонорка перехрестилася і щось там собі шепотіла. Мантерис тер повіки. Долина не міг проковтнути слину. Опертий на милиці солдат Врода зняв шапку. За його прикладом другий, третій...

На дверях будинку висіла стругана дощечка з грубо випаленим написом: «Представництво Посольства РП». А нижче по-російськи: «Польское прєдставітєльство». В будинку було тихо, невеликі вікна з вулиці злегка заслонені фіранками. Мантерис постукав і натиснув на клямку. Коридор, одні двері вправо, другі вліво. Постукав. Не було відповіді.

— Нікого тут нема, чи що? — прочинив двері.

У ніздрі вдарив міцний аромат кави. Тепло добре натопленої печі. Крізь прочинені двері до другої кімнати побачили двох пані і мужчину, які сиділи за столиком з чашками кави. Повернена до них обличчям, трохи старша, сильно напомаджена блондинка, зі смаком одягнена в бурякового кольору вовняну кофту, неохоче піднялася з крісла. Стала на порозі, причинила за собою двері.

— Слухаю вас?

Голосом і величною поставою дала їм зрозуміти, що справу слід викласти коротко, бо вона поспішає.

Зніяковілий Мантерис ледве підбирав слова:

— Бо ми, прошу пані, саме, бо ми... хотіли б зустрітися з паном представником...

— З паном представником уряду! — звисока поправила його блондинка. — На жаль, пан представник є дуже зайнятий. У якій ви, панове, справі?

— Ми приїхали здалека, з тайги. Шукали польське військо. Хотіли у посольство... А коли довідались про наше представництво у Тулуні...

— Про представництво уряду РП!

—...про представництво уряду РП, то саме ми приїхали, ми є тут...

— Але конкретно. Чого від нас очікуєте? Конкретно, бо ми тут...

Долина рознервувався не на жарт. Відштовхнув Мантериса. Став перед самою блондинкою, від якої несло задушним запахом духів, і гаркнув голосом, що не терпів заперечення:

— Або пані пустить нас до того представника, або самі до його кімнати ввійдемо. То ми стільки кілометрів на голоді й холоді, а пані нас тут перед дверима держить!?

— Але ж прошу пана, що ви собі думаєте, що тільки ви...

— Нічого собі не думаю, нехай пані відсунеться!

Блондинка відстрибнула убік. Долина відкрив двері до сусідньої кімнати. Видно, там чули підвищені голоси, бо коли цілим гуртом увірвалися, представник стояв біля письмового столу, а та друга пані, молодша, гарна шатенка, гарячково згортала кавовий сервіз зі столика. Блондинка поспішила з обуреним поясненням.

— Цей пан, — показала на Долину, — почав скандалити. Вибачте, пане консуле, це щось нечуване, щоб так...

— Добре, вже добре, пані Стеню. А ви, панове, заспокойтеся. Чим можу вам служити? Уважно слухаю.

За столом представника висів орел і портрет генерала Сікорського.

— Пане консуле!