Читати книгу - "Жінка в пісках"

цим кутом зору і тоді ти напевне почуєш мої зойки. Якби дозволив час, я докладно пояснила б значення кожного зойку. Та боюся, що загаюсь, і за той час ти прийдеш. Справді боюсь. Бо ти наче слимак. Кажеш, що обличчя — стежинка до людей, а сам, як службовець митниці, тільки про те й думаєш, щоб зачинити двері. Ти, такий благородний, не можеш заспокоїтись і зчиняєш бучу, нібито я, яку силоміць тримали за в’язничною стіною, вибралася звідти і вчинила злочин — викрала твою дружину. А як тільки моє обличчя опинилось у полі зору, ти, ні з ким не порадившись, негайно забив цвяхами двері маски. Справді, як ти кажеш, світ заповнений смертю. Та хіба смерть сіють не такі, як ти, люди, що не хочуть знати нікого, крім себе?

Тобі потрібна не я — тобі потрібне дзеркало. Бо для тебе кожна людина — лише дзеркало з твоїм відображенням. Я не маю наміру повертатися в цю пустелю дзеркал. Моє серце дало не розірвалося від знущань, з якими я не зможу примиритись до кінця свого життя.

(Наступних два з половиною рядка закреслені так густо, що не можна нічого прочитати).

...Який несподіваний удар! Ти розпізнала в моїй масці маску і все одно прикидалася обманутою. Сором, наче зграї стоног, поповз по тілу, вибираючи місця, де легше виступають сироти — пахви, спину, боки. Очевидно, нерви, що подразнюються від сорому, лежать під самою поверхнею шкіри. Я вкрився висипкою ганьби і набряк, мов утопленик. О свята простота! Я твердив, що не хочу бути клоуном, який не усвідомлює себе клоуном, та саме ця фраза видавала в мені блазня. Тільки подумати, ти бачила мене наскрізь. Чи не схоже все це на виставу одного актора, який, вважаючи себе невидимим, не підозрює, як стежать за його грою. Сором зорав мою шкіру й між скибами проросли колючки морського їжака. Напевне, скоро й мене зарахують до голкошкірих тварин...

Я стояв похитуючись, ніби очманілий. А коли побачив, що й моя тінь похитується, зрозумів, що це не галюцинація, а правда. Все-таки я припустився жахливої помилки. Десь, видно, сів не в той автобус. А куди ж маю повернути, щоб пересісти на потрібний? Все ще похитуючись, з допомогою потертої, в плямах карти пробую відновити в пам’яті дорогу.

Пізня ніч, сповнена ревнощів, коли я вирішив писати ці нотатки... День спокушення, коли вперше звернувся до тебе... Час, коли задумав стати розпусником... Усміхнений ранок, коли нарешті виготовив маску... Похмурий вечір, коли почав робити маску... І довгий період бинтів та п’явок, який привів мене сюди... Ще не досить?.. Якщо і тут, зайшовши так далеко, не вдасться пересісти, то кінцеву зупинку доведеться шукати зовсім в іншому місці. Невже, як ти стверджуєш, від самого початку в мені була гнила вода?

Звісно, це не означає, що я погоджуюся з усіма твоїми звинуваченнями. Насамперед ніяк не можу схвалити твоєї думки, нібито насіння смерті сіє той, хто, подібно до мене, не хоче знати нікого, крім себе. Вираз «не хоче знати нікого, крім себе» досить влучний і цікавий, але вважати його більшим, ніж наслідок, з якого боку не глянь,— перебільшення. «Не хочу знати нікого, крім себе» — завжди наслідок, а не причина. Річ у тім... я про це вже писав у цих нотатках... що сучасному суспільству потрібні абстрактні людські стосунки, от чому навіть люди, які, подібно до мене, втратили обличчя, можуть безперешкодно одержувати заробітну платню. За своєю природою відносини між людьми завжди конкретні. На ближніх щоразу частіше дивляться як на покидьків, і вони сяк-так існують хіба що в книжках або на окремих острівцях, що їх називають сім’єю. Хоч би скільки солодкавих дифірамбів сім’ї співало телебачення у виставах на сімейні теми, людей оцінює, визначає їм заробітну плату і захищає їхні життєві права зовнішній світ, у якому лише вороги й розпусники. Кожного окремо супроводжує запах отрути та смерті, а всі разом люди захворюють алергією одне від одного. Звичайно, самотність страшна, та ще страшніша зрада маски ближнього. Ніхто не хоче грати ролі викинутого із сучасності телепня, який плекає ілюзії щодо ближнього. Безкінечне, монотонне повторення днів насправді є полем битви, перетвореним у повсякденність. Люди віддають усі сили для того, щоб якнайшвидше опустити на обличчя жалюзі, повісити замок і не пустити до себе чужака. І навіть даремно мріють, щоб, коли пощастить, утекти від свого обличчя й стати невидимим — так само, як пробувала моя маска. Немає людини, яку можна було б упізнати, коли захочеш. У цьому розумінні ти ще більше заразилася неувагою до людей, якщо вважаєш, ніби їх можна вбити словами «не хочу знати нікого, крім себе», згодна?

Та чи варто зараз удаватися в такі дрібниці? Значення мають не міркування або виправдання, а факти. В мене влучили, завдали смертельної рани два твоїх зауваження. Перше — жорстоке визнання, що, відкривши справжню суть маски, ти вдавала, ніби не помітила обману. І друге — нещадне звинувачення в тому, що я безперестанку розводився про алібі, анонімність, мету в чистому вигляді, ламання огорожі навколо забороненої зони й не підтвердив цих слів жодним справжнім вчинком, а лише писав довжелезні, як гадюка, що вхопилася за хвіст, нотатки.

Моя маска, на яку я покладав надії, як на сталевий щит, розпалася на шматки легше, ніж скло,— тут уже нічого не заперечиш. Мені здається, що насправді маска не була маскою, а скоріше чимось близьким до нового обличчя. І якщо я збираюся відстоювати власну теорію, що справжнє обличчя — недосконала копія маски, то виходить, що, витративши стільки зусиль, я створив подобу маски.

Можливо... Раптом я згадав про маску дикунів, яку недавно побачив у газеті. А може, то й була справжня маска? Може, якраз тому вона й має право називатися маскою, що далеко відійшла від справжнього обличчя? Величезні, банькаті очі, здоровенний ікластий рот, ніс, обтиканий скляними кульками, по обидва боки від його основи — вихори завитків по всьому обличчю, а навколо них довге, мов стріли, стримить пташине пір’я.