Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Отож Франта вивів свого коня з розкішної стайні Гамбаріні й подався чимшвидше геть із Страмби. Минаючи капличку святої Катерини зразу за мурами міста, він побачив молоду жінку, що стояла навколішки біля цілющого джерела віддалік і вмивалася. Франта не бачив її обличчя, але щось у лінії спини здалось йому знайомим, і він придивився ближче — їй же богу, Лібуша!

— Здорова була, Лібушо! — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Здоров, Франто, — відказала Лібуша. — Вмиваюсь, хіба не бачиш?

— А чого це?

— Бо очі болять, — відповіла Лібуша. — Кажуть, ніби вода з цього джерела лікує всі хвороби очей. А в мене вони горять від плачу.

— Ти плачеш за Петром? — спитав Франта.

— А то ж за ким.

— Еге, то був хлопцюга нівроку, — сказав Франта. — Коли ми бились на кийках у султановім сералі, він так наклепав мені зад, що я два тижні сісти не міг.

І Франта від того спогаду зареготав, тільки сміх його скидався на тяжкий чоловічий плач.

Вони мовчки їхали поряд. Аж перегодя Франта спитав:

— Куди поїдемо?

— Тільки не до веритаріїв, — відказала Лібуша.

— От і добре! — зрадів Франта. — Бо без Петра воно було б уже не те.

— А головне — веритаріїв уже нема, — пояснила Лібуша й розказала Франті, що сталося.

— Але ж це нісенітниця! — вигукнув Франта. — Як міг Вальдштейн напасти на табір, коли Вальдштейна нема на світі?

— І нема, і є, — відказала Лібуша. — Я на власні очі бачила, як Петр убив його, але Вальдштейн мав двійника, і той, мабуть, сів на його місце. Веритарії цього, звісно, не знають, а тому думають, ніби Петр їм набрехав, і послали мене до Праги, щоб я його за це скарала. Я це зробила, але не за те, а з ревнощів, бо не хотіла, щоб він дістався отій довгоногій принцесі.

— Лібушо, якби це була правда, я б тобі оцими руками скрутив голову, — сказав Франта. — Але ти жартуєш, еге?

— Та звісно, жартую, — підтвердила Лібуша.

— Надалі такі дурні жарти облиш, — сказав Франта.

— Будь радий, що я взагалі ще можу жартувати, — огризнулась Лібуша.

Вони й далі їхали разом і щодень глибше усвідомлювали, що вже не розійдуться. Виявилося, що у Франти кишені не порожні, бо він у веритаріях потай навідкладав собі чималенько, а Лібуша була просто-таки багата, бо мала в Празі у банківському сейфі гарненьку купку грошей, і жовтих, і білих, які віддавна посилала туди векселями.

Побравшися, Франта з Лібушею придбали собі гарний маркітантський віз і коня. Шведи після невдач із Вальдштейном та Петром Куканем зовсім утратили інтерес до дальшої долі чеського королівства та трону, відкинули всі боговгодні думки й ідеали свого короля-героя й дбали відтоді тільки про здобич та зиск. А Франта з Лібушею їздили туди й сюди по всій Європі возом, навантаженим горілкою, тютюном та вином, і так само, як шведи, дбали тільки про свою користь та вигоду.

Франта був для Лібуші відважним і непереможним захисником, а вона була йому вірною і дбайливою дружиною, і хто їх бачив, той навряд чи здогадався б, що вона колись була чаклункою, та ще й прекрасною. Вона народила Франті троє дітей — двох синів і дочку, але дочка дожила тільки до восьми років: її зґвалтували й замордували п’яні шведські мушкетери, коли вона пішла до шинку по пиво для тата. А старший син, Петр, з необачності опинився в перестрілці, і його вбило випадковою кулею.

Лібуша Кураж терпіла все це спокійно й урівноважено; лиш інколи її, за Франтовим виразом, нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля — чародійне, звичайно, — потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й плачучи дивилась на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набуваючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні. Лібуша, ридаючи, шепотіла:

— Ти був єдиний, а я тебе вбила. Як ти можеш простити мені, коли я сама собі не можу простити? Чого я ще сподіваюся тут, коли тебе нема? І це моя вина, що тебе нема!..

Вона журилась і плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона, як і раніш, відсилала векселями до Праги. То було життя трудне й суворе, але з таким дужим чоловіком можна було сяк-так перебиватись. А що таке життя давало зиск, то час їм минав приємно та швидко, тож коли за п’ятнадцять років по смерті Петра Куканя війна скінчилась миром, який називають вестфальським, то й Лібуші, й Франті Ажзавтрадома, і їхньому синові це здалося снігом на голову.

Перед тобою, читачу, заключна книга історичного триптиха народного письменника Владіміра Неффа (1909–1983), твору, який вважається одним із найчитабельніших з-поміж чеської історичної белетристики, тобто твору, в якому знаходять інтерес різні прошарки читачів — від найпростішого, котрий прагне забави, до найвибагливішого, котрий шукає собі в читанні духовної поживи.

Історичний роман як такий — явище вельми складне й багатоманітне; здається, жоден прозаїчний жанр у світовій літературі не має стільки видів, підвидів, такого, сказати б, жанрового різноманіття; не диво відтак, що історична белетристика вважається чи не найпопулярнішою; не секрет, що й у нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком природну потребу історичного пізнання; з іншого — історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що читача теж приваблює, а головне — читач залюбки проводить паралелі до живої