Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Однак Тимофій силоміць уклав гаманець їй у руку.

— Ти залишилася зовсім одна! Як ти житимеш без допомоги, без коштів, та ще й із такою крихіткою на руках? Немає чого соромитися!

— Правильно, нехай залишається жити тут, зі мною! — пролунав позаду голос Гелени. Очевидно, вона давно спостерігала цю сцену. — І бери гроші, поки дають, — вони твоїй дитинці знадобляться. Обіцяю, я не ображатиму ані тебе, ані твою дівчинку. Хоч би що трапилося, мене завжди захистять, отже, і тобі тут буде безпечно.

Ліора зрозуміла, що іншого виходу однаково не має, тож пробелькотіла подяку і швидко вискочила з кімнати.

— А ти, виявляється, справжній лицар! — грайливо всміхаючись, звернулася Гелена до Тимофія. — Треба ж! І вродливий такий, що очей не відірвеш, і благородний, і турботливий. Просто мрія для будь-якої дівки. От пощастить же комусь із таким, як ти! Чи так і будеш усе життя безсімейним козаком?

— А ти, виявляється, не таке стерво, як усім хочеш показати, — у тон їй відповів Тимофій.

— Можливо. Усе можливо, — відповіла, хитро усміхаючись, Гелена.

Тимофій хотів було йти, але Чаплинська втримала його, м’яко поклавши ручку на плече.

— Стривай, Тимофію, — уперше звернулася вона до нього на ім’я. — Передай Богдану цього листа. Але гляди, особисто йому передай!

Тимофій скинув брову: не іржавіє колишнє кохання! Тепер головне — постійним гінцем їхнього любовного листування не стати.

— Добре, зроблю так, як ти наказуєш мені, пані, — пообіцяв хлопець.

— Не наказую, а прошу, — уточнила Гелена, а потім урочисто додала. — Бережи вас Бог! Будьте обережні й вибийте цю ляську погань з України! Успіху вам, козачки!

Гелена розвернулась і попрямувала до Влада. Настав час годувати хлопця, а жінка хотіла зробити це сама, щоби потішитися, спостерігаючи, як він скаженіє від її присутності.

Уже перед самим виїздом Тимофій і Марко попрощалися з Владом. Той із кислою міною напівсидів у ліжку, спираючись на купу подушок, які йому власноруч підклала Гелена.

— Може, усе-таки заберете мене із собою? — запитав він. — Я не виживу тут!

— І як ти собі це уявляєш, Владе? Як ми повеземо тебе? А якщо твоя рана знову відкриється, що нам тоді робити? — сказав йому Марко. — Поживи вже тут, поки не одужаєш. Тут ти хоч доглянутий будеш!

— Чому ви не знайшли мені лікаря, а привезли цю жінку? — невдоволено поставив він запитання, яке давно його мучило.

— Тому що лікаря вбили місцеві, а ця єврейка — його дочка. Вона була єдиною, хто міг допомогти тобі, — відповів Тимофій. — І, схоже, Ліора відмінно впоралася з лікуванням, дай їй Бог здоров’я. Ти маєш набагато кращий вигляд.

Влад спохмурнів. Йому дуже не сподобалося те, що він почув.

— Чому єврейка? — промовив він. — Утім, яка тепер уже різниця! У будь-якому разі я вдячний вам за турботу про мене. Тільки не забувайте мене! — раптом сказав він капризним тоном, таким, яким вимагав чого-небудь від своїх доглядальниць. — Мені й так тут буде самотньо!

— Схоже, ти чудово вжився в роль примхливого хворого! — хихикнув Марко, згадавши, яким незалежним, майже відлюдним завжди був його друг. — Ми не забудемо тебе, не тривожся про те! Надішлемо тобі звісточку, щойно буде така можливість. Головне, одужуй!

— Я почуваюся калікою! — стражденно сказав Влад.

Усі наступні дні Влад ніби опинився у пеклі — як він думав. За ним доглядали по черзі і Ліора, і Гелена, і її служниця. Хлопця гнітило це жіноче товариство, однак удіяти він нічого не міг. Він був досі слабким, не міг вставати, а його ключиця ще не скоро мала зростися. «Добре хоч ліва рука, а не права! Як би я тоді шаблю тримав? Швидше б одужати й утекти з цього курника! Панькаються зі мною, як із немовлям!» — зі злістю думав Влад. Він боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що, виявляється, жіноча турбота може бути приємна. Жінки сиділи з ним день і ніч, поправляли подушки, обтирали водою, коли йому було спекотно, намагалися смачно нагодувати, щоби він швидше відновив сили, і терпляче зносили його примхи та поганий настрій. Навіть пихата Гелена! Але найбільше Владові подобалося, коли за ним доглядала Ліора. Вона поводилася скромно й ненав’язливо, і хлопцеві було приємно, коли жінка дбайливо його перев’язувала, обережно розтирала руку, що терпла без руху, годувала. Але найголовніше — єврейка дивилася на козака так, немов той не мав шраму, який лякав усіх інших жінок.

Ой, у темному садочку, де стоїть криниця,

Там стояла, виглядала хлопця молодиця.

Стоїть дівчина та й виглядає,

А миленького все немає.

Ой, виглядає та й гірко плаче,

Вже миленького більш не побаче.

Виглядає, зазирає, милого чекає,

Ой, ти милий, чорнобривий, чом тебе немає?

За тиждень після неприємної розмови з Клесінським про від’їзд Орися зайшла до опочивальні Михайлика. Хлопчик не виспався й лежав у ліжку сумний, знесилений, оскільки всю ніч дуже кашляв.

— Як ти, Михайлику? — запитала Орися, сідаючи на край ліжка.

— Погано. Кашляю, — сумно відповів хлопчик. — За ніч украй змучився.

— Скоро стане тепло, твоя недуга відступить.

— Сьогодні вранці приходила Оксана. Вона пішла стривоженою, але мені нічого не сказала.