Читати книгу - "Хотин"

— Що там, Андрію? — почувся шепіт Максима.

— Зараз.

Андрій м'яко, але сильно охопив руку жінки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.

— Пусти, матінко. Не можу я. І сам загину, і її загублю. Вибач…

Жінка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальці, й рука її безсило впала на землю.

— Боїшся! Дитини боїшся! — тільки й прошепотіла.

Нечутно підповз Максим.

— Що в тебе?

— Не за себе боюся, матінко! За неї! Занапащу ж. Татари не жартуватимуть. Але я обіцяю повернутись. Обіцяю!

— Коли ти там уже повернешся… Та й куди? Ех, ти, запорожцю… — у тихому голосі жінки був навіть не розпач, а чорна важка туга.

— Андрію, не гаймося! Ще татари прокинуться.

Вони поповзли далі, минаючи сплячих бранців. Андрій не витримав і ще раз обернувся.

— Вірте мені, повернусь! Обіцяю!

Нарешті наблизилися до лісовчаків, що лежали утрьох, один біля одного. Один із поляків повернувся до прибулих і зашипів:

— Лотри, пся крев! Такий рейвах учинили. Тихше не могли?

Андрій підповз до поляка. Мовчки показав келеп. Той у відповідь продемонстрував невеличкий кинджал. Потім указав рукою на вогнище і викинув на руці три пальці. Потім приклав долоні до щоки — сплять! Поляк коротко і зрозуміло розмовляв мовою жестів, і козаки, погоджуючись, махали головами. За хвилину всі знали, яке на кого покладено завдання. Усі шестеро мали повзти до вогнища й одночасно зайняти свої місця. Андрій мав взяти на себе татарина, що лежав найближче, з головою загорнувшись у кобеняк. Поляк, який мав ножа, брав того, що лежав на спині, відкинувши голову на кульбаку. Решта беззбройних мали душити третього. Необхідно було зберегти тишу до того, як усі троє будуть мертвими, потім забрати всю можливу зброю і стрімголов бігти до лісу, там розділитись, уповаючи на ноги та Господа Бога.

Довго обдумувати було нічого, тож одразу й вирушили. Повзли густою травою, мов гадюки, мов чорні привиди і важкі хмари, що згущувалися над головами татар, які нічого не підозрювали. Хвилина за хвилиною стискалося смертельне кільце навколо сплячих людоловів.

Андрій завмер, тамуючи подих. Прямо перед ним лежав смердючий кобеняк, з-під якого було чути спокійне дихання. Зачекав, доки примарні тіні застигнуть над головами інших татар. Нарешті почув тихий шурхіт зліва, там немов шило шевця прокололо товсту ряднину. Сильно замахнувшись, опустив келеп на кобеняк у тому місці, де мала бути голова. Загострений кремінь із глухим чваканням проломив кістку. Одночасно Андрій навалився на татарина, перетискаючи залізною хваткою його горлянку. За мить усе було скінчено. Краєм ока побачив, як на третього охоронця опустилися важкі тіні. Той запручався, але відразу обм'як. Андрій провів рукою вздовж розпластаного під ним тіла. До рук потрапила шабля і невеликий обтягнутий шкірою щит. Відкинувши щит, підхопив зброю і побіг до лісу. За ним кинулись інші. Тепер уже ніхто не ховався. Щодуху бігли до чорної смуги, а позаду вже долинали крики, постріли й тріск сухого хмизу, що ним татари намагалися світити. Перед козаками затанцювали їхні довгі тіні. Впали перші стріли, і хтось позаду, різко зойкнувши, повалився на землю.

Ліс зустрів рясними краплями води з мокрих кущів. Із тріском козаки кинулись у густий підлісок, не звертаючи уваги на болючі удари гілок. Бігли не спиняючись, кожен у своєму напрямку. Андрій, відхиляючи від обличчя чергову гілку, побачив поряд темну постать на півголови вищу за нього. Максим! Як би не було, треба триматися разом…

Три довгих години до світанку тривали божевільні перегони густими чагарниками. Один раз почули позаду несамовитий крик Мороза:

— Прощавайте, браття!

І бігли далі. Андрій стискав однією рукою закривавлений келеп, другою шаблю. Час від часу прорубував нею шлях серед підліску і намагався не відходити від Максима. Нарешті, коли похмуре небо почало сіріти, безсило попадали один на одного. Погано розуміючи, що відбувається, важко дихали. Сторожко прислухалися до найменшого шурхоту.

Минуло півгодини. Десь далеко чули ще тріск і крики, але поблизу нікого не було.

— Схоже, вдалося, — усе ще важко дихаючи, вимовив Андрій.

— Не кажи гоп. Треба йти…

Жупан Горбоноса нагадував купу лахміття, а по обличчю з численних подряпин текла кров. Змішуючись із потом і дощовою водою, вона робила Максима схожим на казкового упиря. Андрій мимоволі засміявся, зайшовшись від цього сухим кашлем.

— Гарний, чорти б тебе взяли. Твоя полька якби побачила, одразу б в кляштор пішла, гріхи замолювати.

Максим хотів щось сказати, але, подивившись на Кульбабу, теж почав сміятись.

— Живі, Кульбабо! Чорти, чорти! Та хай хто завгодно мене взяв би! Ти хоч сам вірив?

— А! Перший раз чи що… Пішли!

Вони, притримуючи один одного, попленталися, час від часу зупиняючись від нападів істеричного сміху. Важкі години, коли нагла смерть зазирала їм в очі, відбилися дикими хмільними веселощами. Дихаючи на повні груди, вони підставляли обличчя краплям дощу і сміялися, сміялися… Відчували поряд міцне плече побратима і божеволіли від насолоди життя.

Похмурий ранок, що пробивався через поріділе жовте листя, наповнював ліс свинцевим сяйвом, коли друзі вийшли на узлісся. Попереду розкинулися пагорби, між якими у численних болотцях і очеретах закипали дощові краплі. Там, за версту від краю лісу, ішли нескінченною вервечкою темні постаті. Холодний вітер грав малиновим кольором козацьких хоругов. Зникаючи за смугами дощу, рухався козацький табір.

— Наші! — безсило вимовив Максим.

— Я знав! Бісу ваші душі! Знав же, знав… а дозволив!

Микита з жалем дивився на друзів. Він пустив коня кроком і їхав поряд з возом, на якому сиділи, спустивши ноги, Кульбаба і Горбоніс. Вони мовчки жували по шмату солоної пастреми.

— Зігрілись?

— Чекай, батьку! — повільно вимовив Кульбаба. Він зубами витягнув корок із плетеної сулії. — Давай ще по чарці, Горбоносику.

Максим мовчки підставив дерев'яну чарку. З бульканням у неї полилася прозора, як сльоза, горілка. Андрій підхопив другу чарку і наповнив її по вінця.

— За здравіє! — мовив, пригладивши короткі вуса.

— З днем народження! — відізвався Микита.

Випили. Андрій голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленої баранини й подивився на Микиту.

— Треба повертатись!

Непийпиво знизав плечима.

— Ти що, з татарами теж хильнув?

Андрій подивився на курінного серйозно і якось винувато.

— Мушу, Микито.

— Що значить мусиш?

— Він обіцяв, — озвався Максим.

— Тьху на вас, скурві діти! Та кажіть до пуття, що сталось.

— А те сталося, батьку курінний, що мене жінки лаяли… Просили допомогти, а я не міг… Треба повертатись!

— Куди?

Кульбаба коротко переповів усе, що з ними трапилося. Розповів про бранців-селян, лісовчаків, Мороза. Про дівча з великими