Читати книгу - "Хотин"

Козак у синьому жупані намагався почухати свого чималого носа об плече. Нарешті це йому вдалось, і він випрямив шию.

— Ох, кляті! Носа чоловік свого не ладен почухати! Звідки, питаєте? Кропив'янського полку козак Мороз я.

Чи то пак був? От лихо, сходив по дрова на свою голову!

— Скільки вас тут? — запитав Андрій.

— Кого це нас?

— Реєстровиків.

— Один поки був, а ви хіба не реєстрові?

— Ні, ми з Низу.

— А… — поважно протянув Мороз. — І що, теж попали?

— Як бачиш, а ондечки хто?

— То ляхи, козаки Лісовського, знаєте?

Андрій ствердно кивнув головою.

— То ось я і кажу! Хто ж думав?! Ну, сказали: мир! Пиятика, гулянка, з гармат стрілянина… Добре ми врізали, що там казати. А діло до вечора, от сотник Чернецький і послав до лісу по дрова. П'ятьох нас було… віз іще. Добрий був віз! Там бусурмани й кинули, може, знайдуть ще його товариші. А нас уже зась… Четверо, що зі мною були, там і попадали, а мене, собака, арканом поцілив. Ось тобі й мир…

— А лісовчаків як взяли? — не вгавав Андрій.

— Чорт його маму знає, їхні татари пізніше пристали до моїх.

Андрій повернувся до Максима.

— Треба з ними теж зговоритись. Як поснуть татари, разом і почнемо. А там, як кому Бог дасть.

Мороз раптом пожвавився. Він гаряче зашепотів Андрієві у вухо:

— Хлопці те що треба! З такими можна кашу варити. Чув, вони теж щось шепотіли…

— Гей, шакал паршивий! Тихо сиди. Як бігти задумав, різати будемо. Ногай вас собак якші знати. Ніч добре стерегти! — почувся над головою голос одного з татар. Кривоногий людолов стояв, поглядаючи на бранців.

— Ти, кайсак! — він вказав на Андрія. — Покажи руки.

Андрій мовчки повернувся, показуючи міцно спутані за спиною долоні.

— Якші. А ти! — брудний палець із довжезним чорним нігтем вказав на Максима.

Упевнившись, що і в того руки зв'язані, татарин дістав зі шкіряних піхов на поясі великого кривого ножа.

— Тікати кайсак буде, піймаю. Убивати не буду. Язик відрізай! Очі відрізай! Тут, — він указав ножем Андрієві у пах, — євнух роби! Ха-ха! Кайсак дамой прибігай, його ханум сама вб'є!

І татарин мало не покотився зі сміху, задоволений власним жартом. Посміявшись, він перевірив пута ще у кількох бранців і пішов до багаття. Довкола гурту полонених розпалили чотири вогнища. Біля кожного сіли по троє-четверо вартових. Вони смажили шматки конятини на довгих дрючках і перемовлялися своєю тарабарською мовою. Час від часу прикладалися до чималенького бурдюка з вином і пахкотіли люльками.

Минали години, а татари ніби й не збиралися спати. Було вже далеко за північ, дощ припинився, і вогнища палали досить яскраво. Захмелілі татари весело сміялися, голосно розмовляли, цямкаючи, жували недосмажене м'ясо. Стомлених козаків почав долати сон. Коли в Андрія перед очима вже закрутилися веселі картинки, хтось обережно пхнув його у бік. Кульбаба розплющив очі. Мабуть, він спав деякий час, тому що тепер від татар долинав лише храп. Вогні почали згасати, а на голову сіявся дрібний дощик. Десь недалеко шурхотіли дерева. Його ще раз штурхнули.

— Хто тут? — прошепотів Андрій.

— Мороз, — долинуло у відповідь. — Я говорив з лісовчаками, вони готові. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лісу.

Андрій повільно, щоб не робити шуму, звівся. Він щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увіп'ялися в зомлілі зап'ястя, проте пута не піддалися. Кульбаба мало не застогнав від болю. Раптом він відчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиїсь руки марно шукали у темряві міцно затягнуті вузли.

— Морозе, — пошепки покликав Андрій.

— Зачекай, зараз… А на біс йому! Добре затягли!

— Ти що, розв'язаний?

— Розв'язаний, розв'язаний. Це лісовчаки, у них ніж є.

— Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дістань і розріж.

Трохи помацавши, Мороз натрапив на зігрітий теплом тіла шматок каменю. Він швидко розірвав Андрієву сорочку і дістав прадавню зброю. Похапцем заходився різати мотузку. За хвилину Андрій з насолодою потирав занімілі руки. На деякий час кінчики пальців наповнив пекучий біль, який незабаром зійшов із приємною хвилею свіжої крові. Ще не зовсім слухняні пальці стиснули примітивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрієві чимось більшим, ніж шматок каменю. Якимось внутрішнім зором він бачив прадавніх мисливців, що жили серед жорстокого світу дикої природи і передавали цю зброю від батька до сина як символ мужності, сили і звитяги у боротьбі за життя.

Знайшовши у темряві руки Максима, зрізав пута і з нього. Горбоніс зрозумів усе без слів і на знак подяки на мить міцно обхопив Андрієву потилицю і притисся своїм чолом до його. Поволі всі троє почали переповзати до місця, де, за словами Мороза, очікували лісовчаки.

Потомлені бранці спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоїсь можливості зігрітися. Нещасні люди, вигнані з домівок. Вони змушені були дивитися на смерть близьких, коли татари звільняли ясир від старих, занадто малих і хворих. На їхніх очах падали, обливаючись кров'ю, старі батьки і розліталися на друзки черепи їхніх немовлят. Палало нажите роками важкої праці майно. Андрій раптом пригадав свій хутір, маму, сестричок. Те, що він роками намагався викреслити з пам'яті, забути, як нічний жах, знову наринуло так яскраво, мов відбувалося лише вчора. У горлі чомусь знову забринів клубок, як тоді, у перші тижні на Січі.

Несподівано Андрій відчув, як хтось міцно вхопив його за шаровари. Він миттєво повернувся і підняв над головою келеп. Прямо перед ним були великі дитячі очі.

— Дядечку, візьми мене з собою, — прошепотіла дівчинка.

Андрій ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.

— Візьмеш? Я боюся тут… — шепотіла дитина.

— Я… Я не можу… О Господи! Куди я тебе візьму?

Дівчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жінка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темряві очі Андрія.

— Забери її, козаче, забери, молю… Бог тобі віддячить.

Андрій шарпнув рукою, звільняючи рукав.

— Ви здуріли!

— Молю, козаче!

— Як я її заберу, коли самого, може, зараз на той світ спровадять? Хочете, щоб і її зі мною?!

Біля пригаслого вогнища заворушився татарин. Він повільно звівся на нетверді ноги. Далеко не відходячи, справив малу потребу, потім підкинув до вогнища оберемок хмизу і за мить уже знову хропів. Бранці притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологої землі.

Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жінка ще сильніше схопила Андрія за жупан і зашепотіла, обпікаючи гарячим подихом:

— Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля