Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Луїсове волосся побіліло.
— Луїсе! — гукнув Стів.
Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.
«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»
Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.
— Луїсе! — знову заволав Стів.
Цього разу той спинився і озирнувся.
Від побаченого у Стіва відняло мову. Навіть якщо закрити очі на посивіле волосся, у Луїса було обличчя дуже-дуже старого чоловіка.
Спершу на лиці Луїса не було жодних ознак впізнавання. Воно з’являлося поступово, неначе хтось повільно вмикав реостат у його голові. Його рот нервово сіпався. І тут Стів збагнув, що Луїс намагається посміхнутися.
— Стіве, — промовив Луїс надтріснутим, непевним голосом. — Привіт, Стіве. Я хочу поховати її. Гадаю, доведеться робити це голіруч. Мабуть, до самого вечора. Земля там дуже кам’яниста. Ти не допоможеш мені?
Стів розтулив рота, та жодне слово не вилетіло з його горла. Попри весь свій жах і шок, він хотів допомогти Луїсові. Чомусь тут, у затінку лісів, це видавалося дуже правильним. Дуже природнім.
— Луїсе, — врешті прохрипів він. — Що трапилося? Заради Бога, що трапилося? Вона… Вона загинула в пожежі?
— Я надто довго чекав з Ґейджем, — вів далі Луїс. — Щось вселилося в нього, бо я надто довго чекав. Та з Рейчел буде все інакше, Стіве, я знаю.
Він трохи похитувався, і Стів зрозумів, що Луїс збожеволів, — це було очевидно. Луїс був божевільним і смертельно втомленим. Однак змучену свідомість Стіва чомусь непокоїло тільки фізичне виснаження друга.
— Я б не відмовився від допомоги, — мовив Луїс.
— Луїсе, навіть якби я хотів тобі допомогти, то все одно не зміг би перелізти через цю купу дерев.
— Зміг би, — відповів Луїс. — Просто йди прямо та не дивися вниз. Ось і весь секрет, Стіве.
А тоді він повернувся і пішов у глиб лісу, і як би Стів не кликав його, не озирався. Ще якусь мить Стів бачив, як поміж дерев майоріла біла пляма простирадла. Потім і вона зникла.
Стів підбіг до бурелому та почав дертися на нього — спершу повз, допомагаючи собі руками, а потім і зовсім зіп’явся на ноги. Варто було випростатися, як хвиля дикої, шаленої радості накрила його з головою, наче він вдихнув на повні груди чистого кисню. Він вірив, що зможе зробити це — і зробив! Рухаючись швидко та впевнено, він досягнув вершини. Стоячи там і хитаючись, він дивився, як Луїс простує стежиною — стежиною, яка продовжується по той бік бурелому.
Луїс обернувся і глянув на Стіва. На руках він тримав дружину, загорнуту в криваве простирадло.
— Ти можеш почути звуки, — сказав Луїс. — Звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно.
— Луїсе…
Але Луїс уже пішов далі.
Певної миті Стів уже збирався рушити за ним — він був дуже, дуже близьким до цього.
Я можу допомогти йому, якщо він цього хоче… і так, я хочу допомогти йому. Це правда, бо тут відбувається куди більше, ніж здається на перший погляд, і я хочу дізнатися. Здається, це дуже… дуже важливо. Там криється загадка. Таємниця.
Раптом гілка тріснула у нього під ногами. Різкий і сухий тріск — наче постріл зі стартового пістолета. Він раптом усвідомив, де був, і що саме робив. Страх заповнив усе його єство, до болю стискаючи нутрощі; руки витягнулися в різні боки, щоб хоч трохи втримати рівновагу, язик став липким, а на обличчі застигла гримаса абсолютного жаху — як у людини, яка прокидається і бачить, що уві сні залізла на карниз хмарочоса.
Вона мертва, і, гадаю, саме Луїс її і вбив, Луїс збожеволів, остаточно збожеволів, але…
Але тут було щось іще, страшніше за божевілля — набагато страшніше. Наче там, у глибині лісу, лежав велетенський магніт, який вабить до себе. Воно кликало, тягнуло його до того місця, куди Луїс ніс Рейчел.
Ходімо, прогуляйся стежиною… прогуляйся і побачиш, куди вона тебе приведе. Нам є що показати тобі, Стіверіно. Тобі ніколи не розповідали про таке в атеїстичному гуртку в Лейк Форесті.
Раптом поклик того місця змовк у його свідомості — можливо, тому, що сьогодні йому й так було чим поживитися, от воно і втратило інтерес до нього. Стів зробив два непевні, хиткі кроки назад, щоб спуститися по цей бік бурелому. Гілки покотилися вниз зі страшним грюкотом, і його нога застрягла між мертвими деревами. Гострі галузки здерли з нього кросівок і боляче подряпали гомілку, коли він виривався на волю. Стів упав прямо на «Кладвишче домажніх тварин», ледь-ледь уникнувши зіткнення з уламком ящика з-під апельсинів, який міг би за виграшки продірявити йому живота.
Він підвівся, здивовано роззираючись довкола та намагаючись зрозуміти, що з ним сталося… і чи сталося щось взагалі. Усе видавалося йому химерним сном.
І тут з глибини лісу за буреломом, таким зеленим, що він видавався моторошним і темним навіть у сонячні дні, пролунав низький, надтріснутий сміх. Цей звук заполонив усе. Стів навіть уявити собі не міг, яка ж істота може так реготати.
Він так і побіг в одному черевикові, з диким бажанням закричати, проте не міг. Він не залишав спроб закричати, навіть коли досяг Луїсового будинку, коли заводив свій мотоцикл, коли виїжджав на трасу № 15. Він ледь не врізався в пожежну машину, що їхала з Брюера. Під шоломом у нього волосся стояло дибки.
А коли Стів повернувся до своєї квартири в Ороно, то взагалі не міг чітко пригадати своєї поїздки до Ладлоу. Зателефонував на роботу сказати, що хворіє, випив пігулку та пішов спати.
Стів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кладовище домашніх тварин», після закриття браузера.