Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Це дуже важливо.

— Що ви хочете сказати?

— Просто спитайте його. Будь ласка.

Він дивиться на неї недовірливо, але щось у її обличчі переконує його. Він нахиляється вперед і щось пошепки каже Анджелі Сільвер. Та, хмурячись, озирається на Лів і після обміну короткими фразами встає і просить дозволу підійти до судді. Крістофер Дженкс теж запрошений разом із ними.

Доки адвокати і суддя тихо радяться між собою, Лів відчуває, як починають пітніти долоні. Шкіру поколює. Вона обводить швидким поглядом залюднену кімнату. Атмосфера мовчазного протистояння відчувається майже фізично. І знов її руки стискаються навколо картини.

«Уяви, що ти Софі, — каже вона собі. — Вона б це неодмінно зробила».

Нарешті суддя бере слово.

— Здається, місіс Олівія Голстон бажає звернутися до суду, — він кидає на неї погляд поверх окулярів. — Прошу, місіс Голстон.

Лів устає і пробирається вперед, не випускаючи з рук картини. Вона чує кожен свій крок по дерев’яній підлозі, гостро відчуває погляди, що пронизують її звідусіль. Генрі, мабуть, досі побоюючись за картину, стає в кількох кроках від неї.

Вона глибоко вдихає.

— Я хочу сказати кілька слів про «Дівчину, яку ти покинув», — на секунду вона замовкає, помічаючи подив на обличчях, і продовжує. Її голос високо тремтить на фоні суцільної тиші, і здається навіть, що цей голос належить не їй.

— Софі Лефевр була хороброю жінкою, гідною поваги. Я думаю… я сподіваюся, це зрозумів кожен після всього, що було почуто в суді, — краєм ока вона бачить обличчя Джейні Дікінсон, яка щось виводить у своєму блокноті, чує шепіт адвокатів, які відверто нудьгують. Вона стискає пальці на рамі і змушує себе продовжувати.

— Мій покійний чоловік, Девід Голстон, також був доброю людиною. Справді доброю. І зараз я вірю: якби він знав, що портрет Софі, картина, яку він дуже любив, має таку… таку історію, він сам віддав би її вже давно. Моя участь у цьому процесі призвела до того, що його добре ім’я було стерто з назви будівлі, яка була його життям, його заповітною мрією. І це для мене — джерело невичерпного смутку, адже ця будівля — Ґолдштейн-білдінг — мала увічнити його пам’ять.

Вона бачить, як стрепенулися репортери і їхніми лавами прокотився зацікавлений шепіт. Деякі з них радяться між собою і хапаються за ручки.

— Цей процес — ця картина — здебільшого зруйнувала те, що мало стати його спадком. Так само як знищила Софі. Через неї вони обоє зазнали кривди. — Її голос тремтить. Вона обводить поглядом присутніх. — З цієї причини я хочу, аби в протоколі було зафіксовано: рішення відстоювати картину було моє і тільки моє. І якщо я помилялася, мені дуже шкода. Це все. Дякую.

Лів робить два незграбні кроки вбік. Вона бачить, як репортери несамовито строчать у своїх записниках, один із них уточнює написання прізвища Ґолдштейн. Двоє адвокатів на лаві щось терміново обговорюють.

— Чудовий хід, — тихо каже Генрі, нахиляючись до неї. — З вас би вийшов гарний адвокат.

«Я зробила це», — подумки каже вона собі. Тепер, що б там не робили Ґолдштейни, ім’я Девіда публічно пов’язане з будівлею.

Суддя вимагає тиші.

— Місіс Голстон, ви закінчили вашу промову? — втомлено питає він.

Лів киває. Її горло пересохло. Джейні пошепки перемовляється зі своїм адвокатом.

— А це у вас картина, яка є предметом судового розгляду, так?

— Так, — вона й досі притискає до себе картину, наче щит.

Суддя обертається до судового пристава.

— Чи можна подбати, щоб картина була розміщена під наглядом у безпечному місці? Я не впевнений, що вона має бути тут. Місіс Голстон?

Лів простягає картину приставу. Лише на мить пальці відмовляються відпускати її, наче її внутрішнє «я» вирішило проігнорувати розпорядження. Коли ж вона нарешті віддає її, той миттєво завмирає на місці, наче вона дала йому щось радіоактивне.

«Пробач мені, Софі», — каже вона про себе — і раптом, відкрившись, обличчя «Дівчини» дивиться прямо на неї.

Невпевненим кроком Лів повертається на місце, перекинувши через руку вже не потрібну ковдру. Вона майже не чує гомону, що наростає навколо неї. Суддя перемовляється з двома адвокатами. Кілька людей, мабуть, репортери вечірніх газет, прямують до виходу, а нагорі серед публіки триває жвава бесіда. Генрі торкається її руки і шепоче якісь слова про те, що вона зробила добру справу.

Вона сідає, дивиться на коліна, на обручку, яку постійно крутить на пальці, і питає себе, як можна почуватись настільки спустошеною.

А потім вона чує:

— Перепрошую?

Слова повторюються двічі, перш ніж їх стає чути крізь гамір. Вона підіймає очі, обертаючись слідом за іншими, — і там, у дверях, стоїть Пол Маккаферті.

На ньому блакитна сорочка. Його підборіддя сіре від щетини. З виразу його обличчя неможливо вгадати, що в нього на думці. Притримуючи двері відкритими, він вкочує до зали інвалідне крісло. Він озирається, шукаючи її очима, і раптом у цілій залі залишаються тільки вони двоє. «Ти в порядку?» — питає він самими лише губами, і вона киває, лише зараз збагнувши, що затримала подих, і дозволяючи собі видихнути.

Він знов вигукує, рівно настільки гучно, щоб перекричати шум:

— Перепрошую? Ваша честь?

Наче постріл, лунає стук молотка. У залі настає тиша. Джейні Дікінсон устає і обертається подивитись, що відбувається. Центральним проходом Пол котить перед собою в кріслі літню жінку, яка виглядає до неможливості старою. Її спина зігнута, наче пастуший посох, руки лежать поверх маленької сумочки.

Інша жінка, в акуратному синьому костюмі, поспішає слідом за Полом, пошепки радячись із ним на ходу. Він жестом показує на суддю.

— Моя бабуся має важливу інформацію в цій справі, — каже жінка. Вона говорить із сильним французьким акцентом. Крокуючи вздовж центрального проходу, вона збентежено озирається на людей по обидва боки.

Суддя підіймає руки.

— Чом би й ні? — голосно буркоче він. — Схоже, всі тепер хочуть узяти слово. Подивимось, чи, може, прибиральниця теж бажає висловити власну думку, чому б нам не вислухати і її теж?

Жінка чекає, і він розсердженим тоном каже:

— О, заради всього святого, мадам. Займайте трибуну.

Вони обмінюються кількома словами. Суддя підкликає двох адвокатів. Розмова затягується.

— Що відбувається? — щосекунди питає Генрі, сидячи поряд із Лів. — Що, заради Бога, відбувається?

У залі знову запановує тиша.

— Вочевидь, ми повинні вислухати, що має сказати ця