Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ні, ні. Я навіть не розраховую на це.
Вони дивляться з полегшенням.
– Послухайте. Я дам кожному з вас по сотні доларів, якщо зробите для мене дві речі. Перша: підіть і принесіть мені горня кави.
Обличчя Роя набуває усміхненого вигляду Короля приймальні.
– Чорт, містере Детембл. Я це зроблю просто так. Звісно, я не знаю, як ви збираєтесь її пити.
– Принесіть трубочку. І не беріть каву з автоматів у холі. Вийдіть і принесіть справжньої кави. З вершками і без цукру.
– Буде зроблено, – каже Рой.
– А друга? – запитує Кевін.
– Я хочу, щоб ви пішли у відділ рідкісних книг і принесли одяг з мого столу, він лежить у нижній правій шухляді. Отримаєте премію, якщо ніхто не помітить, як ви це робитимете.
– Простіше простого, – відповідає Кевін, і я дивуюсь, чому він міг мені не подобатись.
– Краще відімкни цю сходову клітку, – каже Рой Кевіну, який схвально киває та іде. Рой стоїть збоку і з жалем дивиться на мене.
– Як ви туди потрапили?
Знизую плечима.
– У мене немає достойної відповіді.
Рой посміхається, киває головою.
– Добре, подумайте, а я піду принесу вам горнятко кави.
Минає близько двадцяти хвилин. Зрештою чую, як відчиняються двері, Кевін спускається сходами, за ним іде Мет і Роберто. Ми зустрічаємось поглядами, і він знизує плечима, ніби запевняючи, що намагався, але… Він просовує мою сорочку крізь отвір у клітці. Доки її одягаю, Роберто холодно споглядає, схрестивши руки на грудях. Штани трохи більші, треба постаратись, щоби просунути їх у клітку. Мет сидить на сходах з підозрілим виразом обличчя. Знов чую, як відчиняються двері. Це Рой – несе каву і солодку булочку. Він кладе соломинку в мою каву і ставить її і булочку на підлогу біля клітки. Я мушу відірвати погляд від неї і дивлюсь на Роберто, який повертається до Роя і Кевіна і запитує:
– Ми можемо поговорити наодинці?
– Звісно, докторе Колі.
Охоронці піднімаються сходами і виходять у двері на другому поверсі. Тепер я один, ув’язнений, не в змозі пояснити Роберто, котрого дуже поважаю і якому постійно брехав. Тепер існує єдина правда, яка є найнеймовірнішою за будь-яку мою брехню.
– Гаразд, Генрі, розказуй, – каже Роберто.
Генрі: Чудовий червневий ранок. Трохи спізнююсь на роботу через Альбу (вона відмовлялась одягатись) та електричку (яка не хотіла прибувати), але, за моїми мірками, не надто. Коли підписуюсь у приймальні, замість Роя там Марша.
– Привіт, Маршо. А де Рой?
– У нього якісь справи, – відповідає вона.
– Он воно що, – промовляю і піднімаюсь ліфтом на п’ятий поверх.
– Ти спізнився, – каже Ізабель, коли заходжу до відділу рідкісних книг.
– Але не дуже. – відповідаю.
Заходжу у свій кабінет, а Мет стоїть там біля вікна, дивлячись на парк.
– Привіт, Мете, – вітаюсь, він відскакує на кілометр від мене.
– Генрі! – побілівши, промовляє. – Як ти вибрався з клітки?
Кладу наплічник на стіл і пильно дивлюсь на нього.
– З клітки?
– Ти… Я щойно прийшов з нижнього поверху – ти був замкнутий у клітці, і Роберто там унизу – ти сказав мені піднятись сюди і чекати, але не сказав чому.
– Господи. – Сідаю на стіл. – Боже мій.
Мет сідає у моє крісло і дивиться на мене.
– Слухай, я можу пояснити… – починаю.
– Можеш?
– Так.
Міркую.
– Я… Розумієш… О, чорт.
– Генрі, це щось справді дивне, так?
– Так, саме так.
Ми дивимось один на одного.
– Послухай, Мете. Ходімо вниз і подивімось, що відбувається; я вам з Роберто все поясню, гаразд?
– Гаразд.
Ми підводимось і йдемо вниз.
Коли прямуємо до східного коридору, бачу Роя, котрий тиняється біля входу на сходи. Він завмирає, коли помічає мене, і тільки-но збирається задати мені таке ж саме банальне запитання, чую голос Кетрін:
– Привіт, хлопці, як справи?
Вона пролітає повз нас і намагається відчинити двері на сходи.
– Рой, як пройти, не відчиняються.
– Гм, міс Мід, – дивлячись на мене, відповідає Рой. – У нас була проблема з…
– Все гаразд, Рой, – кажу. – Ходімо, Кетрін. Рой, ти ж не проти залишитись тут?
Він киває і пропускає нас на сходи. Коли заходимо, чую, як Роберто каже:
– Слухай, мені не подобається, що ти тут сидиш і розказуєш мені наукову фантастику. Якби мені хотілося фантастики, я б взяв щось почитати у Амелії.
Він сидить на останній сходинці і, коли ми починаємо спускатися, повертається подивитися, хто там.
– Привіт, Роберто, – тихо промовляю.
– Боже мій. Боже мій, – дивується Кетрін.
Роберто встає, втрачає рівновагу. Мет устигає його підхопити. Дивлюсь на клітку, а там – я. Сиджу на підлозі, на мені біла сорочка, штани хакі, коліна притиснуті до грудей; очевидно, що я змерз і голодний. Поруч з кліткою – горнятко кави. Роберто, Мет і Кетрін мовчки дивляться на нас.
– Звідки ти? – питаю.
– З серпня 2006-го.
Беру каву, тримаю на рівні підборіддя, вставляю через пруття клітки соломину. Він випиває до дна.
– Хочеш булочку?
Хоче. Розламую її на три частини і проштовхую одну. Я немов у зоопарку.
– Ти поранений, – зауважую.
– Ударився головою об щось.
– Скільки ще пробудеш?
– Десь із півгодини. – Він вказує на Роберто. – Бачите?
– Що тут відбувається? – запитує Кетрін.
Питаю себе:
– Хочеш пояснити?
– Я втомився. Починай.
І я пояснюю. Пояснюю, що я – мандрівник у часі, пояснюю практичний та генетичний аспекти цієї проблеми. Пояснюю, що насправді це якийсь розлад, і я не здатен це контролювати.
Розповідаю про Кендріка, про нашу із Клер зустріч і як ми зустрілися знову. Пояснюю причинно-наслідкові кола, квантові механізми, фотони і швидкість світла. Пояснюю, як почуваєшся, коли живеш поза часовими обмеженнями, а не як більшість людей. Пояснюю про брехню, крадіжки, страх. Пояснюю, що намагаюся повернутись до нормального життя.
– А частина нормального життя – це нормальна робота, – завершую.
– Я би не назвала це нормальною роботою, – зауважує Кетрін.
– Я би не назвав це нормальним життям, – озиваюся з клітки я.
Дивлюсь на Роберто, а він сидить на сходах, опершись на стіну. Здається, він виснажений і задуманий.
– Отож, – питаю. – Ви мене звільните?
Роберто зітхає.
– Ні, ні, Генрі, я тебе не звільню. – Він обережно встає, обтрушує рукою пальто. – Але я не розумію, чому ти не розказав мені це раніше.
– Ви би мені не повірили, – відповідаю. – Ви не вірили навіть зараз, поки не побачили на власні очі.
– Так… – починає Роберто, але наступні його слова тонуть у дивному звуці, який іноді супроводжує мої появи і зникнення.
Обертаюсь і бачу на підлозі в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.