Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Місіс Джонсон не засмутило й анітрохи не здивувало, що поліція знову цікавиться її братом. Єдине, що її стривожило,— це думка, що ось зараз прийдуть гості, а в неї тут ці агенти.

— Ні,— відказала попа.— Я нічого не знаю. Ось уже чотири роки не бачила Перрі.

— Місіс Джонсон, це серйозна справа,— мовив Най.— Нам треба з вами поговорити.

Місіс Джонсон довелося поступитись. Вона запросила їх у дім і запропонувала кави. Вони не відмовились.

— Я вже чотири роки не бачила Перрі,— сказала вона знову.— І навіть листів од нього не одержувала, відколи він вийшов з тюрми. Влітку, коли його випустили, він поїхав до нашого батька в Ріно. Батько писав мені, що повертається на Аляску і хоче взяти з собою Перрі. Потім написав знову,— здається, у вересні,— й був дуже сердитий. Мовляв, вони з Перрі посварились і розлучилися, навіть не доїхавши до кордону. Перрі вернувся назад, і батько поїхав на Аляску сам.

— І відтоді він більше вам не писав?

— Ні.

— Тоді можливо, що ваш брат приїхав до нього десь останнім часом. Скажімо, минулого місяця.

— Не знаю. Мене це не обходить.

— Не поладнали?

— З Перрі? Так. Я його боюся.

— А коли він був у тюрмі, ви часто йому писали. Принаймні так повідомили нас канзаські власті,— сказав Най. Його супутник, інспектор Гатрі, задовольнявся роллю спостерігача.

— Я хотіла допомогти йому. Сподівалася, що він змінить деякі свої погляди. Та тепер бачу, що помилилася. До інших людей йому байдуже. Він зважає тільки на самого себе.

— А чи є в нього друзі? Чи не знаєте ви кого-небудь, у кого він міг би знайти пристановище?

— У Джо Джеймса,— відказала вона й пояснила, що Джеймс — це один молодий індіанець, рибалка й лісоруб, що живе у лісі десь поблизу Беллінгема, в штаті Вашінгтон. Ні, вона сама з ним не знайома, але знає, що він і його сім’я — дуже гостинні люди й що вони не раз допомагали Перрі в минулому. Із друзів Перрі вона бачила тільки одну молоду особу, що з’явилася в дім до Джонсонів у червні 1955 року з листом від Перрі, де він рекомендував її як свою дружину.

— Писав, що в нього скрутні обставини, й просив подбати про його дружину, доки він зможе її забрати. З вигляду дівчині було років двадцять, але потім виявилось, що насправді їй чотирнадцять. І ніяка вона, звісно, була йому не дружина. Але спершу я повірила, пожаліла її і дозволила пожити у нас. Тільки прожила вона не довго. Щось із тиждень. А тоді подалася геть, прихопивши наші валізи й усе, що могла в них напакувати: майже весь одяг, і мій, і чоловіків, столове срібло, навіть годинник з кухні.

— Де ви жили, коли це сталося?

— У Денвері.

— А у Форт-Скотті, штат Канзас, ви коли-небудь жили?

— Ні. Я взагалі ніколи не була в Канзасі.

— А чи нема у вас сестри у Форт-Скотті?

— Моя сестра померла. Єдина сестра.

Най усміхнувся.

— Розумієте, місіс Джонсон, ми виходимо з того, що ваш брат спробує якось зв’язатися з вами. Напише чи зателефонує. А може, сам приїде вас навідати.

— Не думаю. Він навіть не знає, що ми переїхали. Мабуть, і досі вважає, що я живу в Денвері. Дуже вас прошу, якщо ви його все-таки знайдете, не кажіть йому моєї адреси. Я боюся.

— Ви гадаєте, він може заподіяти вам якусь шкоду? Суто фізичну?

Вона подумала й сказала, що не знає.

— Але я боюся його. І завжди боялася. Він може прикинутись таким добрим та щиросердим, таким лагідним. Йому нічого не варто заплакати. Іноді його до сліз зворушує музика, а коли був малий, то плакав, дивлячись на захід сонця,— така видавалась йому краса. Або на місяць. О, він кого хочете круг пальця обведе! То такий, що ви його ще й пожалієте...

Біля дверей подзвонили. Завваживши, як розгубилася місіс Джонсон, Най зрозумів ситуацію і простяг руку по свій брунатний капелюх.

— Пробачте, що потурбували вас, місіс Джонсон. Але якщо одержите звістку від Перрі, то, сподіваюсь, зателефонуєте нам. Попросіть інспектора Гатрі.

(Згодом він написав про неї: «Протягом усієї розмови трималася спокійно і невимушено. Жінка винятково сильної вдачі»).

Коли детективи пішли, витримка, що так вразила Ная, зрадила місіс Джонсон, і її почало опановувати знайоме почуття розпачу. Вона опиралась йому, силкувалася погамувати, не дати волі, аж поки провела гостей, аж поки нагодувала, скупала й поклала спати дітлахів. А вже тоді цей розпач заполонив їй душу, мов вечірній туман з океану, що оповивав тим часом вуличні ліхтарі. Вона сказала, що боїться Перрі, і таки боялася його, але не просто як людину — він був для неї немовби живий образ тієї лихої долі, що, як видно, судилася дітям Флоренс Бакскін і Текса Джона Сміта. Найстарший, її улюблений брат, застрелився; Ферн упала чи вистрибнула з вікна; Перрі став злочинцем. Отже, тільки вона поки що уникала лиха, і їй не давала спокою думка, що це до пори, що колись і її спіткає щось страшне: чи то божевілля, чи невиліковна хвороба, чи пожежа, яка знищить усе, що їй дороге,— дім, чоловіка, дітей.

Її чоловік поїхав кудись у своїх службових справах. Залишаючись удома сама, вона ніколи й не помишляла про те, щоб випити. Але того вечора приготувала собі міцний коктейль, а тоді лягла на канапі у вітальні, примостивши на колінах альбом з фотографіями.

Перша сторінка відкривалася фотографією батька — портретом, зробленим 1922 року, того року, коли він оженився на молодій індіанці, чемпіонці родео міс Флоренс Бакскін. Місіс Джонсон завжди затримувала погляд на цій фотографії. Дивлячись на неї, вона розуміла, чому її мати вийшла заміж за батька, хоч, по суті, вони зовсім не підходили одне одному. Молодик на портреті немов випромінював мужність. Усе в ньому — і хвацько зачесана рудувата чуприна, і трохи примружене ліве око (наче він націлявся в мішень), і ковбойська хусточка, пов’язана вузлом на шиї,— вабило зір. Загалом місіс Джонсон ставилася до батька не дуже прихильно, але одну рису в ньому завжди поважала — його силу духу. Вона добре знала, яким диваком він видавався іншим, та, зрештою, й сама поділяла цю думку. І все ж він був «справжній мужчина». Багато чого вмів, і все давалося йому