Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Ану вгамуйся, бісове поріддя! Заткни свою пельку, а то враз вилетиш у мене звідси!..— крикнула господиня.— Сюди,— мовила до Ная, заводячи його до темної комори, і ввімкнула світло.— Онде, бачите — коробка. Він просив зберегти її, доки повернеться.

То була чимала картонна коробка, незагорнута, але обв’язана мотузкою. Нагорі був застережний напис олівцем, щось на зразок єгипетського закликання: «Не чіпати! Власність Перрі Е. Сміта! Не чіпати!»

Най розв’язав мотузку, розчаровано відзначивши про себе, що вузол не такий, яким убивці зв’язували Клаттерів. Тоді підняв стулки, і з коробки виліз тарган. Господиня роздушила його своєю позолоченою сандалетою.

— Еге! — вигукнула вона, стежачи, як Най обережно виймає і неквапливо оглядає Смітове добро.— Ач злодюга! Це ж мій рушник!

На додачу до рушника скрупульозний Най занотував у своєму записнику: «Брудна подушечка з написом „На спомин про Гонолулу“; рожеве дитяче укривало; штани військового зразка; алюмінієва сковорідка...» Серед інших речей у коробці була ще тека, повна фотографій, повирізуваних із спортивних журналів (важкоатлетичні вправи, виконувані спітнілими важкоатлетами), а також своєрідна аптечка в коробці від черевиків: різні засоби для зміцнення ясен і силa-силенна аспірину — не менш як десяток флаконів, декотрі вже порожні.

— Мотлох,— зауважила господиня.— Хоч зараз усе на смітник.

Здобич і справді була нікчемна, навіть для доскіпливого детектива. А проте Най почував себе задоволеним, бо всі ті речі — і засоби для зміцнення ясен, і засмальцьована подушечка «на спомин про Гонолулу» — давали йому певніше уявлення про їхнього власника та про його самотнє безрадісне життя.

Другого дня, уже в Ріно, готуючи офіційний звіт, Най записав:

«О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Невада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.

О 10.30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли».

Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті,— службовець у віконці «до запитання» сказав йому, що шукати «цього суб’єкта» — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.

— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого.— То чолов’яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — «Самотньому Вовкові»... Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби, лиш одержувати якусь пошту... Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатим капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того,— потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті. Аж коли другого ранку з’являється Вовк і каже: так, син повернувся з армії, і вони разом їдуть на Аляску. Він там не раз бував. Здається, навіть мав якийсь готель чи щось ніби мисливський заїзд. А тепер сказав, що їде туди знову, десь років на два. Ні, відтоді я його більше не бачив, ні його самого, ані того хлопця.

Подружжя Джонсонів приїхало до Сан-Франціско зовсім недавно й придбало будинок у нагірній північній частині міста — районі приватної забудови, де селилися люди середнього достатку. Надвечір 18 грудня 1959 року молода місіс Джонсон дожидала гостей: трьох сусідок, що мали прийти посидіти за чашкою кави, а може, і в карти пограти. Господиня хвилювалася вона вперше запросила гостей у свій новий будинок і тепер, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка біля дверей, востаннє оглядала все, стирала то тут, то там невидимі порошинки чи перевішувала прикраси на різдвяній ялинці.

Як і всі інші будинки на їхній вулиці, що піднімалася схилом, то був стандартний приміський котедж на зразок фермерського, невигадливий і чепурний. Місіс Джонсои подобалося там геть усе: дерев’яні панелі на стінах, вкриті килимами підлоги, широкі вікна, краєвид, що відкривався позад будинку: горби, долина, а ген далі — небо й океан. Пишалася вона й невеликим садочком у дворі. Її чоловік, страхувальний агент за фахом і тесляр за покликанням, обніс його білим штахетником, а всередині змайстрував будку для собаки й пісочницю та гойдалку для дітей. Оце й тепер усі четверо — собака, два малих хлопчики й дівчинка — гралися там на осонні, і місіс Джонсон сподівалась, що вони розважатимуться самі, аж поки підуть гості.

Почувши дзвінок, місіс Джонсон метнулася до дверей. На ній була жовта плетена сукня, що, на думку місіс Джонсон, найкраще личила їй, щільно облягаючи стан і гарно відтіняючи індіанську смагу обличчя та коротко підстрижене чорне волосся. Вона відчинила двері, та замість сподіваних сусідок побачила двох незнайомців, що чемно торкнулися капелюхів і показали свої жетони.

— Місіс Джонсон? — спитав один.— Моє прізвище Най. А це інспектор Гатрі. Ми щойно одержали запит із Канзасу відносно вашого брата, Перрі Едварда Сміта. Він нібито не з’явився до урядовця, що наглядає за достроково звільненими. То чи не могли б ви нам підказати, де вія